МурМур із Пітоном за цей час встигли видудлити другу пляшку коньяку.
— Ну що, алкоголіки, — сказав я, падаючи в фотель, — мені наллєте?
Пітон зазирнув під стіл. Тоді нагнувся й став там щось шукати.
— Гм, — сказав він нарешті, — ми що ж, усе повипивали? Га, МурМуре?
МурМур не відповів: він закинув голову на спинку крісла й пускав димові кільця.
— Гаразд, — махнув я рукою, — переб'ємося… Хто зі мною?
— Про що мова? — підозріливо глянув на мене Пітон.
— Проведемо бойову операцію. Треба відплатити за смерть нашого товариша. Забули?
— Аа, — сказав МурМур, — справді… То ти що, встиг напасти на слід?
— Ну певно ж! — Я глянув на Пітона. — Ти?
— Погнали! — сказав він. Тоді підвівся, височезний і здоровий мов анаконда, замалим не сягаючи головою стелі. — То це справді вони?
— Вони, вони… — відказав я, простуючи до дверей. — Де твій узі?
— В машині! — буркнув Пітон.
— А твій? — глянув я на МурМура.
Той сягнув у куток і підняв тяжку наплічну кобуру з наганом.
— Мені й цього вистачить! — буркнув він, застібаючи ремінь. В «Тартарі» знали: МурМур зазвичай користується револьвером системи «наган» і жодної іншої зброї не визнає. — Обстановка?
— Фірма «Лотос», — діловито сказав я. — Комерційна діяльність, посередництво… насправді інформаційний пункт розвідки. Охороняється озброєними бойовиками. На убивць через неї ми не вийдемо, але, принаймі, треба захопити носії інформації. Крім того, я хочу допитати агента, котрий очолює це гніздо. Можливо, ми вийдемо через нього на слід такого собі Глобуса…
— О, — похопивсь МурМур, — тобі ж прислали шифровку… електронною поштою! Я розкодував, поки ти там був у Мурата… тут, до речі, й фотографії якихось двох типів!
Майор таки не підвів: він надіслав повне досьє на Глобуса й навіть його фото, — вовкуватий, стрижений зарізяка з глибоко посадженими очима й вугластим лицем.
— Ось він, — сказав я, — той, хто викрав Хреста… А це суб'єкт, який очолює «Лотос»!
Пітон криво посміхнувся.
— Розберемося! — сказав він. — За Хреста я з десяток їхніх людей покладу, не менше!..
— Працюємо в масках? — уточнив МурМур, коли ми ввійшли у ліфт.
— Звичайно! — закивав я. — Вогонь відкривати на знищення: з цими людьми церемонитися не слід. Операцію треба здійснити максимум за десять хвилин.
Ми спутилися униз і вийшли на стоянку. Сніг вже перестав. Низьке білясте небо насилу пропускало якесь похмуре сяєво. Коло задніх воріт чергувала посилена група бойовиків.
— Розташування? — поспитав МурМур, підходячи до свого авто.
Я назвав адресу.
— Подивишся на комп'ютері. Підвал має два виходи. Пітон блокує центральний вхід, а ми з тобою…
— Чекай, чекай! — буркнув МурМур. Він увімкнув маленький комп'ютер, вмонтований у панель свого джипа, й вивів на дисплей схему Старого міста, де позначено було кожний будинок. — Де це?
— А, — сказав Пітон, тицяючи пальцем у схему, — ось воно… Досить зручно, між іншим. Авто залишаємо за два квартали звідси, відступ можна організувати через двори… Тут, до речі, є такий пролом у стіні, а далі можна пройти через відселений будинок. Цікаво, хто держить цей район? Часом не бригада Алмазова?
— Алмазов сидить! — буркнув я. — Там, здається, якесь безвладдя… дві чи навіть три групи гризуться за територію. Треба було б зайнятися ними, га?
— При нагоді! — сказав Пітон. — Ця територія і нам згодилася б, коли подумати… Ну що, погнали?
— Вперед! — сказав я, простуючи до свого авто. — До полудня треба вернутися.
В чорному отворі тунелю свистів протяг. Ми пройшли під аркою, тоді пролізли через пролом у цегляному мурі й стали, роззираючись на всі боки.
Над обшарпаними кам'яницями, кривими звивистими вуличками, засніженими лісистими пагорбами, трамвайними коліями, церквами й монастирями Старого міста пливла стрімка ажурна телевежа. Десь там, на вулицях, чутно було човгання підошов і глухий гомін людського потоку; часом натужно скреготів трамвай, проїжджаючи середхрестя, гаркали тяжкі ваговози й зухвало, з переливами озивалися клаксони імпортних авто, котрих у цій частині міста було більше, ніж деінде. А певно: одколи почалося безвладдя, прозване чомусь ринковими реформами, Старе місто зробилося районом, де знайшли притулок штаби ріжних кримінальних угруповань, фірми із сумнівною репутацією, конспіративні квартири чужих розвідок, підпільні публічні будинки й валютні контори; тут гендлювали наркотиками, перепродували крадені авто, виготовляли паспорти, скуповували золото, вербували повій для роботи в усіх борделях земної кулі, держали заложників, — словом, куди не глянь, скрізь ішла комерція, причому в цій частині міста акумулювалися найжорстокіші, найчорніші сили тіньового бізнесу.
— Починаємо? — діловито спитавсь Пітон.
Я дістав з кишені чорну вовняну шапочку з прорізами для очей і натягнув по самісіньке підборіддя. МурМур з Пітоном стояли як двоє упиряк, — голови як макогони обтягнені такими ж масками, й лише очі блищать в нерівно продертих дірах.
— Завдання втямили? — поспитавсь я, киваючи углиб двору.
Там стояв облуплений старосвітський будинок. Вікна були забиті дошками. Лише в підвалі мріло жовте світло, котре ледве пробивалося через шиби, обклеєні протиударною плівкою.
— Не вчи батька кохаться! — буркнув МурМур. — Ну що?
— Давай! — скомандував я.
Пітон вихопив зпід поли свого узі, й клацнувши затвором, нагинці шаснув за ріг. Ми почекали з півхвилини й метнулися до запасних дверей. МурМур шарпонув їх і грамотно відскочив убік. В куцому тамбурі сидів якийсь драб у камуфляжі. Угледівши мене, він зірвався на ноги, але туттаки похитнувся й став поволі сповзати по стіні, — МурМур хекнувши навкидя поцілив його своїм ножем. Я рвонув зпід пахви автомат і, загнавши в ствол набій, плигнув углиб приміщення. Хай йому дідько, двері були з броні! Церемонитися було ніколи: МурМур тицьнув у замкову шпарину брусок вибухівки, клацнув запальничкою і підпалив шнур. Ми насилу встигли вискочити нагору: гуркіт пролунав такий, що в мене у вухах позакладало, цегла бризнула навсебіч мов із пращі, й двері вилетіли, — разом з металевою коробкою, держателями й кавалком грубого муру, в який вони були вмонтовані.
В коридорі, який зяяв за дверима, металися якісь постаті; я натиснув спуск і став стріляти, водячи стволом у цьому вузькому проміжку; в сей же мент у глибині підвалу коротко й злісно вдарив іще один узі, — це прорвався через центральний вхід Пітон. Ми переплигнули купу цегли й метнулися по коридору. Переді мною гойднулася кімната, освітлена лампами денного світла; на столах світилися комп'ютери, за ними сиділи якісь люди; і неначе в сповільненій зйомці, видно було, як навстріч підводиться молодик в світлому костюмі й з таким же ж самісіньким узі в руках. Я випередив його на якусь частку секунди; громохкий звук автоматної черги метнувся в тісній коробці підвалу й стусонув по барабанних перетинках; молодика жбурнуло назад, він вдарився спиною об стіну й зателіпався в такт кожного удару автоматної кулі, котра прошивала його тіло.
— Ну че, суки, не ждали? — гаркнув я, розмахуючи автоматом. — Сидеть, падлы!
— Всем оставаться на местах! — і собі загорлав МурМур. — Руки на стол!!
— Здорово, мужик! — сказав я, хапаючи за горло високого чолов'ягу в картатому светрі. Тоді витяг його з фотеля, притиснув до стіни і впер йому в черево куций ствол автомата. Це був шеф цього вовчого гнізда, — його фото надійшло сьогодні по «емейлу» разом з досьє. — Побазарим, да?
МурМур крутонувся на сто вісімдесят градусів і, держачи обіруч тяжкого нагана, вистрілив у чолов'ягу, котрий схопився було за пістолет. Звук був такий, наче з гармати смальнули — чолов'яга перевернувся разом з кріслом і, падаючи, повалив зі столу комп'ютер.
— Кто вы такие? — прохрипів начальник інформцентру. — Что тебе надо, парень…
