Доброзичливість

«Ви не заперечуєте, якщо я гляну, що у машині?» він виблиснув окулярами.

Повернувся та заходився швидко нишпорити по салону машини, поглядаючи на хлопців.

«Що він шукає, Тарасе?»

«Хочеш його запитати?»

«Таде там.»

«Добре хоч би вже відпустив, собако.»

«Я й сам очам не вірю.»

Поліцейський щось булькотів у радію. Пішов знову до патрульної машини. Розмова тривала декілька хвилин. Він підійшов до хлопців.

«Тут виникло питання, я мушу вас затримати поки що. Тут нам зателефонував громодянин з міста. Він каже, що він бачив машину з двома хлопцями, один з довгим волоссям. Так вони бурнули порожню пляшку з машини та розбили вікно…»

«Розбили вікно?» Тарас розкрив рота. Він відчув як крижані голки торкнулися його серця. «Яке вікно, де?»

«Вікно в хаті, на Роджерс Стріт. Я буду чекати на помічника, а ви поки підпишіть отут,» він простягнув аркуш паперу.

Тарас придивився. «Відмова від Ваших конституційних прав…затриманого…» Далі йшло… «…та й також не має ніяких претензій до представників влади під час виконання своїх обов'язків у Республиці Тексас…»

«Добре.»

Він викладав усе з торбин та рюкзаків, відкривав та закривав баночки, бляшанки, коробочки. Він підняв догори червону торбинку, «Це що таке?»

«Чай,» Промовив Тарас з холодку.

«Який чай?»

«Перський.»

«Де ви його взяли? Він якось дивно пахне,» краплина поту майже не падала з його носу у торбу.

«У Торонто, в Канаді.»

«Я ніколи не був у Канаді. Так, маєте каннабіс, холодну, вогнепальну зброю, наркотики або будь-яку контрабанду?»

«Ні.»

«А це що?» поліцейський з посмишкою зважив у долоні дерев'яну палку з пів метра довжиною.

«Палка. Ми вішаємо казан на неї, коли щось зігріваємо на вогні.»

«У нас, в Тексасі, це вважається холодною зброєю.» Він почухав скроню, поправивши свої сковзаючи окуляри. З носу звисала нова краплина поту. З радії знову тихо почулося бурмотіння та сипіння. Поліцейський коротко відповідав, позиркаючи у багажник.

«Добре. Хлопці, везе вам сьогодні. Моє начальство вважає, що то було іньше, подібне авто, коли висадили вікно,» він виблиснув довгими конячими зубами. «Але не вважайте, що ми дотримуємось законів отут. Я мушу виписати вам квітанцію за перебільшення швидкості. Ви ж так швидко їхали, чи не так?»

«Стривайте, але ж…» проказав Левко.

«Мій товариш має на увазі, що ми не знаємо, скільки у вас в місті штраф за перебільшення швидкості?»

«Так, пане,» хитнув чубом Левко.

«Зараз, ви їхали по головній вулиці, у зоні 35 миль на годину, з швидкістью 55 на годину, зараз,» він подивився на сине, без єдиної хмарини небо, яке застигло у спеці. «Тільки дев'яносто п'ять доларів.»

«Гаразд,» посміхнувся Тарас та глянув на Левка.

Вони разом хитнули головами. «Як платити, пане?»

«Ось тут на квітанції є інформація куди надсилати гроші. Маєте десять днів. А до якого суду висилати гроші, тут не написано.»

«На ім'я судді Джеймса Торнтон, ІІІ.»

«А не на суд?»

«Ні, я ж вам кажу, на їм'я судді,» Кобилячі зуби промайнули на мить. «Їдьте обережно, хлопці,» поліцейський кинув палку до багажника та зачинив його.

«Дякуємо,» Тарас відчув прохолодну хвилю повітря. Вологкий піт приємно холодив спину. Штрафна квітанція біліла в його засмаглий руці.

«До побачення,»

«Прощавайте, пане,» кинув Тарас.

У вікні все ще гойдалося обличчя кухаря. Далі на дорозі маленький смерч перетнув шосе та покрутився у напрямі пасовиска, де на нього чекали застиглі корові. Шкіра сидінь у машину була дуже гаряча. Довелось простелити сорочки щоб не попекти ноги. Вони обрали дорогу, яка вела на північ…