погуляти. Танці, подружки, кавалери. Але ж є безліч інших способів, - чи то мені приверзлося, а чи справді при цих словах моя співрозмовниця трохи зашарілася. - А ОЦЕ берегти треба. Бо так наші бабусі робили, матусі наші, і ми своїм донькам заповіли…
- Я маю на увазі хворобу.
Здається, останнє зауваження збило її з пантелику. Минула майже хвилина, поки начальниця спромоглася вимовити перше слово.
- Не знаю я такої хвороби.
- Колись і СНІДу не знали.
- Ну, тоді я вам скажу так: це антиукраїнська хвороба. Тоді ця хвороба створена нашими ворогами задля того, аби знищити українську націю. Жоден народ у світі не є таким морально залежним, жоден народ в основу репродукції не ставить мораль так, як це робимо ми. І знаючи це вразливе місце, хтось вигадав отаку хворобу, аби діти наші не одружувалися, аби доньки покритками стали і народжували дітей іноземцям. Хвороба? Тоді вам не сидіти тут треба, а бити на сполох. Бігти до Укрполу, до ГУКу, хай дають своїх найкращих фахівців. Це антиукраїнська хвороба! Пошесть! Я просто зараз, негайно зв’яжуся… - вона так хвилювалася, що ризикувала остаточно розвалити свою зачіску. Здається, я трохи дав у штангу.
- Ні, ні, зачекайте. Це я так сказав, гіпотетично. Ми ретельно перевірили усі випадки.
Шиньйон припинив свої колихання.
- І що?
- Усі вони виявилися шльондрами.
- Ну, слава Богу!
Повернувшись до себе, я одразу зв’язався з Ляхом.
- Треба негайно засекретити всю статистику швидких розлучень.
- Щось знайшов?
- Не без того.
- Засекретили іще вчора.
- Тоді прошу аудієнції.
- Заходь.
Перше, що зробив Лях у новому кабінеті, - це поміняв стіл. Тепер на його полірованій поверхні сміливо можна було грати в боулінг, і при тому залишилося б ще трохи місця для пікніка на десять осіб. Я зупинився, щиро зачудований.
- Колись ти будеш головою всієї нашої контори.
Іноді треба говорити керівництву правду, навіть якщо йому приємно її чути. Лях мудро посміхнувся в руді вуса.
- Доповідай.
- Звідки взялися матеріали для мого розслідування?
- Із розмов на базарі.
- Хто ходив на базар? Ти?
Лях загадково повів очима. Це означало, що на базар він не ходив.
- Слухай, Ляше, ти мене знаєш. Я звідси не піду, поки не довідаюся, звідки ця тема.
- А тобі навіщо?
- Хочу спрогнозувати соціальні наслідки, - не переповідати ж йому розмову в РАГСі.
Лях кинув блискавку зі своїх безбарвних очей:
- Ти працюєш у групі особливих розслідувань, а не особливих прогнозів.
Кажу ж вам, що він природжений керівник.
- А я гадав, що ми залишилися товаришами…
Лях зітхнув. Він був начальником зовсім недавно і ще не навчився ігнорувати подібні аргументи.
- Пам’ятаєш операцію проти зірок-мутантів?
- Ну.
Ще б пак! Ми тоді півроку не вилазили з космолетів, ганяючись за особливо небезпечними реактивними мікрозірками.
- Як по-твоєму, хто вирахував небезпеку їхньої атаки на Землю?
І дійсно, якось я не замислювався над цим питанням.
- Для цього є спеціальні хлопці?
- Так точно. І знаєш, як вони це вирахували? Проаналізувавши інформацію про збільшення в атмосфері зв’язаних молекул метану та масове розповсюдження нового виду конюшини.
- Я не зрозумів.
- От саме тому ти і працюєш ногами, а вони - головою.
Це було образливе зауваження, проте я не образився, а мовчки очікував на пояснення.
- Так от, вони пов’язали два ці факти через корів. Так, звичайних корів, які їдять незвичайну конюшину і виділяють в атмосферу зв’язаний метан. Від іншої конюшини - звичайний метан, а від цієї - зв’язаний. А зв’язаний метан є прекрасним матеріалом для ланцюгової реакції, зініційованої зірками.
- Як виділяють?
- Що?
- Метан. Як корови виділяють метан?
Лях подивився на мене як на ідіота:
- Звичайно виділяють. Пердять. Тільки не скажи, що ти не знаєш, що корови пердять метаном.
- Не знаю, - чесно зізнався я.
- Саме тому…
- Саме тому я і працюю ногами тут, у групі розслідувань?
- Точно.
- А вони у якій групі працюють?
- Тьху ти. Це має відношення до твоєї теми?
- Скажи спочатку ти, а тоді вже я.
Лях побарабанив пальцями, потім крутнувся на стільці.
- Ну добре. Тільки обіцяй одразу забути цю назву.
Я кивнув.
- Спеціальний аналітичний відділ. Повторити зможеш?
- Ні, - я покрутив головою. - Вже забувся. А звідки ти усе це знаєш, коли вони такі секретні?
- Вони працюють під прикриттям наших посвідчень.
Все-таки УГС - це глибина. Хоч скільки пірнай, а дна не видно.
- То ти скажеш, навіщо це тобі?
Я посміхнувся.
- Ну знаєш, ми теж не тільки ногами працюємо…
- Не випендрюйся.
- Не випендрююсь. Ти не повіриш, але це навіть простіше, ніж з коровами та метаном. Наскільки я розумію, статистику швидких розлучень засекретили іще до того, як доручити справу мені, - мабуть, я вгадав, бо вустами керівництва пробігла миттєва посмішка. - А оскільки це так, значить цифра 147 у справі - чисте фуфло, - я знову вгадав. - Ну, і як висновок, я хочу знати справжню цифру. І не нову версію, а просто істину. Як гадаєш, маю на це право?
Право я мав. За кілька хвилин спеціалісти суперсекретного відділу видали нам справжню цифру. І я вперше у житті побачив, як у Ляха посірішало обличчя.
Я сидів за комп’ютером і ретельно вивчав анкети трьох потерпілих, отримані у районній лікарні за допомогою фіктивного посвідчення працівника Мінохорониздоров’я. Три дівчини, точніше уже не дівчини. Прізвища різні. Вік різний. Дитячі хвороби - нічого особливого. Ага, оце вже цікавіше. Двоє мешкають на одній вулиці. Що це нам дає? А нічого, бо вони ходять до одного лікаря, а отже, і живуть поряд. До речі, треба глянути регіональну вибірку, де зараз найбільше розлучень.
Поки комп’ютер розсилав секретні запити, я зварив собі кави. Хто б оце півроку тому сказав мені, що
