заходити, добре?
Він заплющився.
Телевізор заговорив щось про духовність, і Оксана пішла до кухні годувати малу.
- Хто це, мамо? - спитала Христинка.
- Та нашої Ярослави з бухгалтерії син. Я його на станції зустріла, а він, бачиш, який хворий.
Оксана гріла на плиті пізній обід, бо в п’ятницю, короткий день, мала без неї не їла - тільки перекушувала - а обідали вже разом.
- Давай, Христинко, не сиди, нарізай хліб.
- А чого він так одягнений?
- Ну що ти, доню, справді? Кожен одягається як може. Негар-но так питати. Він, мабуть, у ліс ходив, чи що.
Христинка, закусивши губу, взялася акуратненько краяти паляницю.
Оксана розставила тарілки, потім витерла фартухом руки і зазирнула до вітальні. Петрусь спав, рівно дихаючи. Тепер, уві сні, вираз безпорадності зник з його обличчя, і він здавався навіть гарним - тонко окреслені риси, і ці пишні брови, такі мужні насправді, прямий ніс, великий рот із пухкими чесними губами. Оксана впіймала себе на тому, що навіть замилувалась хворим - аж сама на себе тюкнула. Тоді помацала Петрусеве чоло, відчувши оксамитовість шкіри - температура трохи впала - потім зібрала шмаття і віднесла його до ванної, щоб увечері випрати. А що - хлопцеві все одно до ранку відлежуватись, не менше.
За обідом вони з Христинкою обговорили всі робочі проблеми, а заодно і те, що дочка прочитала із заданого на канікули.
- Чому ти не читаєш? - питала Оксана. - Все одно весь день нема чого робити.
- Ну, ма-а-мо, - канючила та.
Насправді Оксана сердилась задля годиться, в душі вважаючи, що доньці справді треба колись відпочити - і так навантаження у школі стало не дай Боже.
У свої тридцять два роки Оксана мала неабиякий життєвий та педагогічний досвід, доньку виховувала фактично сама, бо з мамою, звичайно, мала категоричні розбіжності стосовно того, що дозволяти дитині, а що - ні. А чоловік, батько Христинки, до процесу не допускався за визначенням - своєю волею з родини пішов, хай тепер як хоче. Оксана навіть грошей у нього не просила - все сама, вдень на фірмі у відділі реалізації, а ввечері ще трошки плела на замовлення, словом, не бідували.
От і зараз, прибравши посуд, вона взялася за спиці, а малу посадила поруч читати вголос.
- Ніхтовженепам’ятає, відколистоїтьпосередстепуотой Курінь…
- Не тринди, читай розбірливо. -…отой Курінь - хатка не хатка…
Цікаво, як це Ярослава відпустила хлопця хворого та ще й у такому вигляді? Взагалі вона була охайна і про сина наче дбала. А може, він наркоман? Ця думка несподівано злякала Оксану - ото ще бракувало привести в хату наркомана, а тут дитина мала. -…ГасаютьпобіляКуреня йіншівітрийвітерці…
- Кому кажу, не тринди!
А чому, власне, зразу наркоман? Може, він просто в дорозі десь застудився, та оце на станції звалило. Ну а коли навіть і наркоман, так це зараз лікують, він ще хлопець молодий.
Оксана за вечір двічі відкладала плетиво, щоб підійти до хворого, і, обидва рази підтикаючи ковдру та мацаючи вологе чоло, уважно вивчала Петрусеве обличчя. Гарний хлопець. У такого навіть закохатись можна - була б молодша. Он які брови. І чого це він раптом наркоман? Надумала на людину чортзна-що.
Петрусь прокинувся тільки о десятій, бо спітнів і впала температура. Оксана перестелила йому білизну, причому хлопець спробував було зазбиратися додому, але це тільки насмішило. Тим більше, одяг вона вже замочила.
- Я вже цеє… я тут… скоро електричка.
- Господи, яка там електричка? Ти на себе подивися. Поспиш ніч, оклигаєш трошки, а завтра поїдеш.
- Та ну… незручно якось… я ж…
Але вона не поділяла цієї думки.
Разом із тямою до хлопця стала повертатись його боязкість, тому, зустрівши активний опір, він просто замовк і зачаївся під захистом ковдри, тільки очима виблискував, наче вовченя. Смішний, їй-богу. Теж мені наркоман.
Христинка раптом посміливішала настільки, що взялася напувати хворого чаєм з малиною. Еге, їй аби не читати. Хитрюща, зараза, росте.
- Дякую, я сам… - промимрив Петрусь.
Але мала не збиралася вертатися до книжки.
- Вам не можна, ви хворий. Отак, я зараз потримаю…
Оксана перебралася з плетивом до крісла і щиро сміялася, дивлячись на цю картину.
Але згодом вона відправила Христинку спати і ввімкнула торшер. Хворий задрімав, знесилений доньчиним піклуванням. Навіть добре, що він зустрівся на станції - і Ярославі приємне зробити, і доньці наука, і собі розвага - все ж не самій за пле-тивом, чоловік у хаті… Оксана сама посміхнулася таким думкам - ну який там чоловік, цуценя, даруйте на слові, справжнє цуценя. Але все одно живіт сам собою підбирається - Господи, стара вже баба, а туди ж. Тьху.
Вона доплела сьогоднішню норму, вимкнула телевізор і пішла митися. На ніч ще раз зазирнула до хлопця - він дихав рівно, перша ознака відсутності температури.
Оксана довго крутилася, не можучи заснути і думаючи про всякі дурниці. Потім задрімала, але швидко прокинулась, наче спрацював рефлекс - вдома хвора дитина. Босоніж, в самій сорочці вона обережно пройшла до вітальні.
Петрусь уві сні розкрився, і примарне світло торшера падало на худорляві порослі рідкими кучериками груди. Оксана підійшла ближче, нахилилась, поклала руку під ребра, перевіряючи, як б’ється серце. Температура знову починала підніматися, і серце тріпотіло, наче пташка: тьох-тьох. Оксана в якусь мить відчула його калатання аж у своєму серці, воно теж почало тьохкати, намагаючись трапити в унісон. Треба було накрити хворого ковдрою, що її краєчок зсунувся аж на підлогу, а для цього нахилитися, взяти той краєчок… І тут раптом долоня Петруся накрила її руку. Вона здригнулась, наче впіймана на гарячому. Хлопець розплющив свої антрацитові очі і дивився, не відпускаючи руки.
Як це сталося, вона і сама собі не могла пояснити. Тільки насправді Петрусь виявився не таким вже і боязким. Його худі руки були досить сильними, а вуста пашіли чи то пристрастю, чи то хворобою, а чи то й тим, і другим одночасно. Оксана пестила його гаряче тіло, і її не полишало враження, що таким чином вона проганяє хворобу - а чого, за давніх часів жінки саме так лікували своїх воїнів, і у чукчів, здається, це заведено…
- Обережно, хлопчику, обережно…
Він не міг себе контролювати, тому вона трошки побоювалась, але зрештою виявилось, що даремно - тіло скучило за чоловічою ласкою, і ці хлоп’ячі трошки хворобливі пестощі, і це почуття участі у стародавньому лікувальному ритуалі настільки захопили дух, що отямилась уже на плечі у сплячого Петруся. Температура впала. Серце вистукувало рівно і неквапливо: так-так, так-так.
Оксана вислизнула з ліжка, підіткнула ковдру й повернулась до своєї кімнати, де миттєво заснула, обійнявши подушку та посміхаючись, як людина, що виконала свій обов’язок.
Прокинулась вранці у чудовому настрої і, ніжачись спросоння під теплою ковдрою, довго не могла згадати, що ж такого доброго сталося у її житті, поки підступна пам’ять не підказала: “Петрусь”. І одразу настрій зіпсувався.
Господи, це ж вона вчора звабила хлопця, який годиться їй у сини… Ні, обірвала себе, не бреши, в сини не годиться, у нас різниця всього років десять-дванадцять. Але все одно. Сором який!
Щоправда, поки розум обурювався та протестував, неслухняне тіло не хотіло йому коритися і співало, кожна клітинка голосила про те, який сьогодні чудовий день і яка була ніч… Це ж виходить, що вона його заманила. Хтива ідіотка. Як же тепер дивитися йому в очі? Боже мій, як же тепер дивитися в очі Ярославі?! Ні, ну це ж треба таке утнуть. Добре, він хворий, голова не варила, але ж вона - вона повинна була про щось думати, га? Хоча зачекайте - а може, він нічого не запам’ятав?
Але він запам’ятав.
