Просто таке спало мені на думку. Так чи інак, дівчатка не зважили на мій крик — подумали, певно, що я жартую. Я налетів на їхні санчата, розбив свою качку і трохи носа. Всі кинулися до мене. Але побачивши, що я тільки розбив свої санчата і трохи носа, а більше нічого й не сталося, вони перестали співчувати мені й почали мене лаяти. А Петер сказав:
— Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до біди.
— А це що? — показував я на рештки моєї качки.
Однак, Петер був невблаганний:
— Я гадаю, що на сьогодні ми виключимо Ціттербаке з нашої команди.
Я тільки викрикнув свою нісенітницю «Геть з дороги, доги-гоги!» і засмучений подався геть.
Бруно кинув мені навздогін:
— Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
Я справді задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гірше. На розі я зупинився і постояв, задерши угору носа. Тут наші не могли побачити мене і подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бігти кров. Тоді я відійшов і здивувався: на тому місці, де тільки що стояв я, було кілька старших хлопців й навіть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. «Мабуть, теж поламали санчата і порозбивали носи», — подумав я і пішов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пішов на гірку. Мені хотілось хоч побачити, хто став переможцем. А на розі вже зібрався чималий натовп. Чоловік п'ятдесят. Вони сперечалися.
— Кажуть, пролітав аеростат… ні, метеор… та то промайнув літак із стрілоподібним крилом… тут один хлопчина перший бачив… — почув я.
— Ага, ось і він! — вигукнув хтось.
Я озирнувся. Про кого це?
— То що ж ти бачив? — спитав мене якийсь чоловік.
— Я-а-а? — здивувався. — Нічогісінько!
— Що? — закричали хлопці. — То він нас усіх піддурив!
— Він же стояв на розі і вдавав, ніби щось там побачив угорі!
Ох яке й люті були всі! Я хутчій накивав п'ятами, а то старші хлопці надавали б мені духопеликів.
І треба ж, щоб у цю мить мене помітив Бруно! Завтра ж він обов'язково розповість у класі, що я знову щось утнув.
Але хіба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
Як у мене була нежить
Я помітив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу із закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене ніби корабельний дзвін у голові бив, а з очей текли сльози, мов у дівчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати і не говорити про мою нежить. Вирішив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тоді я й ляжу в ліжко.
В четвер увечері в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись і почав гучно чхати і сякатися — виходило, мабуть, не гірше, ніж у хворого ведмедя.
— Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, — співчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними сліз. Мама приклала мені до лоба руку.
— І так зрозуміло, що є температура, — швидко сказав я, щоб випередити маму.
— Певно, треба тобі трохи полежати. Альфі.
Мені не хотілося в ліжко, але я згадав про контрольну з арифметики і погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, ліг на канапі та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.
Був чудовий вечір. Я читав книжку і радів, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.
Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапі. Він спочатку злякався.
— Альфонсе, ти що, хворий?
Я повагом кивнув.
— Температура? — запитав він.
Ми з мамою здвигнули плечима. Тато приніс термометр. Я міцно затис його під пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не підійнявся, зупинився якраз на червоній рисці.
Тато уважно подивився на мене, потім звелів мамі принести ложку і подивився мені в рот.
— Все гаразд, — сказав він. — Горло болить?
Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.
— Послухай, — тихо сказав тато мамі, — у хлопця легенька нежить, таку дуже просто підхопити за цієї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.
Я не на жарт розічхався і дав волю усім дзвонам у своїй голові. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навіть не глянув на мене.
— Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирі. На свіжому повітрі все швидше минеться.
— Я ж його не зачиняю. Він сам ліг. А попередити хворобу легше, ніж вилікувати.
Я помітив, що мама сердиться — мабуть, тому, що не може переконати тата.
— Простуді найкраще запобігти на свіжому повітрі, — стояв на своєму тато.
— Від того він ще дужче захворіє. Не в кожного ж такий міцний організм, як у тебе, — не здавалася мама.
А тато знову:
— Альфонс мій син, для нього нежить — наймізерніша дрібниця. Правда ж, Альфі?
Що мені було сказати? Я відповів:
— Ні, для мене це просто дрібниця.
— Не збивай хлопця з пантелику. Хай він полежить і вилікується, — ще дужче розсердилася мама.
— Якщо нема хвороби, то нічого й лікувати. Ні температури, ані болю в горлі…
За вечерею всі ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж дві тарілки рисового бульйону, зовсім забувши про свою нежить. Перед сном і наступного ранку мені ставили термометр. Обидва рази було тридцять шість і вісім десятих. Довелося йти до школи. Мені не хотілось, але тато суворо сказав:
— Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.
Отак нежить підвела мене — довелося йти на контрольну.
Пан Фількендорф диктував задачі, а я сидів собі, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нічого не роблю, пан Фількендорф здивувався і спитав, чи я вже розв'язав усі задачі. А я й не починав, бо не підготувався.
— Ціттербаке, не розумію тебе. Ти ж мав досить часу, щоб підготуватися, — сказав він.
Замість відповіді я чхнув так, що аж сльози бризнули на папір і розвезлося написане.
Був чудовий сонячний день, а я чхав, і все приказував:
— Тільки тихіше, нежить, не зраджуй мене!
Увечері тато спроквола зайшов до кімнати. Замість привітання він гучно чхнув:
— У мене страшенна нежить, — сказав він і протер хустинкою очі. — Болить голова, ніби от-от розпадеться.
Тато навіть не помітив, що за вечерю я з'їв тільки половину омлету. Я взагалі не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Після вечері він ліг на канапу.
Я запропонував:
— Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежиті — на свіжому повітрі відразу стає легше.
