type='note'>[19]. Що ти робив так далеко від рідних місць, коли ми врятували тобі життя?
- Я їхав через Тіт до Ін-Салаха, - сказав він.
- Що ти мав робити в Ін-Салаху?
Він уже готовий був відповісти, та раптом ми побачили, як він затремтів. Його очі втупилися в одну точку в печері. Ми подивилися туди. Він побачив наскельний напис, який годину тому приніс таку радість Моранжеві.
- Ти знаєш, що це? - запитав той, раптом споважнівши.
Таргієць не прохопився жодним словом, але його очі
дивно заблищали.
- Тобі це відоме? - наполягав Моранж.
І додав:
- Антінеа?
- Антінеа, - повторив чоловік.
І замовк.
- Відповідай капітанові! - гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.
Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.
Ми з Моранжем обернулися.
Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.
НЕБЕЗПЕЧНИЙ САЛАТ
Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.
З самого ранку ми дуже втомилися. Тому й вирішили провести день і навіть ніч у печері, дочекавшись, коліі вода повністю спаде.
Коли я, прокинувшись, визначав на карті шлях, яким ми мали пройти вдень, до мене підійшов Моранж. Вігі був дещо розгублений.
- За три дні ми досягнемо Шіх-Салаха, - сказав я йому. - А може, й післязавтра, бо верблюди йдуть добре.
- Можливо, ми розлучимося раніше, - мовив він.
- Як це?
- Так, я трохи змінив свій маршрут і не маю наміру йти напрямки до Тіміссао. Спочатку хочу зазирнути в глиб масиву Хоггар.
Я насупив брови.
- Що це за нова ідея?
Водночас я шукав очима Ег-Антеуана, який, я це бачив, напередодні і кілька хвилин тому розмовляв з Моранжем. Він незворушно прошивав просмоленою ниткою одну з сандаль, котрі дав йому Бу-Джема, і навіть не підвів голови.
- Ось, - пояснив Моранж, ніяковіючи дедалі більше. - Цей чоловік сказав, що в багатьох печерах західного Хоггару є аналогічні написи. Ці печери розташовані неподалік шляху, яким він повертатиметься додому. Шлях веде через Тіт, Ор, через Сілет до Тіміссао, що становить менш ніж двісті кілометрів. Це майже класичний шлях[20]. Він наполовину скорочує відстань, яку мені довелося б подолати самому від Шіх-Салаха до Тіміссао, якби ми розлучилися. Бачите, це теж до певної міри причина, що спонукає мене...
- До певної міри? До дуже певної міри, - відказав я. - Отже, ваше рішення остаточне?
- Так, - відповів він.
- Коли ви маєте намір залишити мене?
- Хотів би зробити це сьогодні. Дорога, якою Ег-Антеуан йтиме до Хоггару, перетинає ту, що стелеться приблизно за чотири льє звідси. У зв’язку з цим маю до вас невелике прохання.
- Прошу.
- Дайте мені одного з ваших верблюдів, який несе багаж, бо мій супутник-таргієць втратив свого.
- Верблюд, котрий несе ваш багаж, належить вам, як і ваш мехарі, - сказав я холодно.
Кілька хвилин ми мовчали. Моранж почував себе ніяково. Я роздивлявся карту. Майже скрізь, але особливо в південному напрямі, недосліджені регіони Хоггару являли посеред забарвлених коричневим кольором уявних гір численні білі плями.
Нарешті я мовив:
- Ви даєте мені слово, що, побачивши ці славнозвісні печери, прийдете через Тіт і Сілет до Тім^ссао?
- Чому ви запитуєте про це?
- Бо, в разі, якщо ви даєте таке слово і, звичайно, якщо моє товариство вам не набридло, я супроводжуватиму вас. Зроблю гак кілометрів на двісті і вийду до Шіх-Салаха з півдня, замість того щоб прийти туди з заходу. От і все.
Моранж схвильовано подивився на мене.
- Чому ви робите це? - промурмотів він.
- Друже мій, -я так звернувся до Моранжа вперше, -любий друже, мені притаманне відчуття, яке в пустелі особливо загострюється, - відчуття небезпеки. Маленький доказ цього я дав вам учора вранці, коли розпочалася буря. З усіма вашими знаннями в галузі наскельних написів, ви, здається, не досить чітко уявляєте, що таке Хоггар і з чим ви можете там зустрітися. Припустивши це, я вважаю за краще не дозволити вам їхати самому й наражатися на певний ризик.
- У мене є провідник, - сказав він з чарівною наївністю.
Ег-Антеуан, не розгинаючись, продовжував лагодити свою сандалю.
Я наблизився до нього.
- Ти чув, що я сказав капітанові?
- Так, - спокійно відповів таргієць.
- Я його супроводжуватиму. Ми залишимо тебе в Тіті, й ти все підготуєш, щоб ми без перешкод подорожували далі. Де та місцевість, куди ти запропонував провести капітана?
- Не я пропонував йому, а він попросив мене про це, - холодно відповів таргієць. - Печери з написами - на відстані триденного шляху на південь, у горах. Спочатку путь досить важкий. Але далі він вигинається, і ви легко досягнете Тіміссао. Там чудові криниці, де напувають своїх верблюдів туареги-таїток, які приязно ставляться до французів.
- Ти добре знаєш дорогу?
Він знизав плечима. В його очах майнув погірдливий посміх.
- Я пройшов її двадцять разів, - сказав він.
- Тоді вперед!
...Ми йшли протягом двох годин. Я не перекинувся з Моранжем жодним словом. Інтуїтивно відчував, що це безумство -так зухвало вторгатися в малодосліджений, в найнебезпечніший район Сахари. Протягом двадцяти років усі змови, спрямовані на те, щоб підірвати французьку владу в колонії, виходили з цього сумнівного Хоггару. Що й казати! Я добровільно погодився на цей безумний намір. Відступу вже немає. Навіщо псувати мій жест, даючи волю поганому настрою? Врешті, слід визнати, що оборот, якого почала