- Іще одне слово, - мовив він, вказуючи на південь, де на фіалковому небі на обрії видніла чорна пляма. - Бачиш той гур[60]: це ваш напрямок. До пагорба тридцять кілометрів. Ви повинні дістатись туди на світанку. Отже, зазирай у карту. Другий орієнтир також зазначено. Якщо не відхилятимешся від цього напрямку, ви через вісім днів будете на березі Телемсі.
Довга шия верблюда витягнулася - з півдня повіяв гарячий вітер пустелі. Таргієць відпустив повід тварини і зробив широкий жест:
- Тепер рушайте.
- Дякую, - сказав я йому, обернувшись у сідлі. - Дякую, Сегеїр-бен-Шейх, і ПРОЩАВАЙ.
Уже здалека я почув його відповідь:
- ДО ПОБАЧЕННЯ, лейтенанте де Сент-Аві!
ТАНЕЗРУФТ
Протягом першої години нашої втечі дебелий мехарі Сегеїр-бен-Шейха віз нас із шаленою швидкістю. Ми здолали щонайменше п’ять льє. Напружено вдивляючись у далечінь, я правив твариною в бік вказаного таргійцем пагорба, вершина якого виростала на тлі неба, що світлішало.
Від швидкої їзди аж у вухах свистіло. Праворуч і ліворуч вітерець куйовдив жмути темної, висохлої трави.
Порив вітру доніс голос Таніт-Зерги.
- Зупини верблюда. Спочатку я не зрозумів.
- Зупини його, - повторила вона.
І її рука несамовито стиснула мою правицю. Я скорився. Верблюд неохоче почав сповільнювати свій біг.
- Послухай, - сказала дівчина.
Спочатку я не почув нічого. Потім позаду нас донісся слабкий шурхіт.
- Зупини верблюда, - звеліла Таніт-Зерга. - Не треба ставити його на коліна.
Тієї ж миті щось невеличке сіре вискочило на мехарі. І він побіг ще хутчіше.
- Дай йому волю, - сказала Таніт-Зерга. - Це скочила Гале.
Я відчув під рукою клубок скуйовдженого смуху. Мангуста бігла за нами й наздогнала. Тепер це славне засапане звірятко поволі заспокоювалося.
- Я щаслива, - прошепотіла Таніт-Зерга.
Сегеїр-бен-Шейх не помилився. На світанку ми огинали пагорб. Я озирнувся. Тепер Атакор здавався мені страхітливим хаосом посеред імли, яку розсіював світанок.
Між гостроверхими скелями годі було вже розпізнати ту, де Антінея все ще задумувала свої шалені лиходійства.
Ти знаєш, що таке Тенезруфт? “Переважно плато”, ненаселена країна спраги й голоду. Ми рушили тією частиною пустелі, яку Дювейр’є називає Південним Тасілі і яка на карті Міністерства праці має таке втішне означення: “Скелясте плато, позбавлене води й рослинності, непридатне для життя людини й тварини”.
Здається, окрім, можливо, кількох районів Калахарі, немає нічого страшнішого за цю кам’янисту пустелю. О!
Сегеїр-бен-Шейх не перебільшував, твердячи, що нікому не спаде на думку наздоганяти нас тут.
Великі клапті огорнутого пітьмою неба не поспішали поступитися світлові, яке народжувалося. Спогади безладно роїлися в моїй голові. Згадалися такі слова: “Дікові здавалося, наче він споконвіку тільки те й робив, що з вітром мчав на спині мехарі”. Я всміхнувся. “З якогось часу, - міркував я, - я переживаю ситуації з літературних творів. Щойно на висоті ста футів над землею я був Фабріцієм з “Пармської обителі” на мурі його італійської вежі. Тепер, на мехарі, я - Дік з твору “Світло згасло” [61], мчу пустелею в пошуках своїх бойових побратимів”. Я знову затремтів, згадавши минулу ніч, Ореста з “Андромахи”, який погодився принести в жертву Пірра... Теж літературна ситуація...
Сегеїр-бен-Шейх сказав, що через вісім днів ми дістанемося до лісового краю ауелімідів, за яким починалися трав’янисті степи Судану. Він добре знав, чого вартий його мехарі. Таніт-Зерга відразу ж дала йому кличку Ель-Мелен, тобто Білий, бо на шкурі цього чудового мехарі майже не було плям. Одного разу, залишаючись без їжі протягом двох днів, він то тус, то там пощипував гілку камедної акації, потворні голки якої, близько десяти, сантиметрів завдовжки, викликали в мене страх за стравохід нашого друга. Ми знайшли криниці, позначені на карті Сегеїр-бен-Шейхом, але там замість води було гаряче жовтувате багно. Воно згодилося тільки для верблюда. Завдяки нашій надзвичайній поміркованості за п’ять днів ми випили воду лише з одного бурдюка. Тоді ще сподівалися на порятунок.
Біля однієї з таких брудних калюж я того дня пострілом з карабіна вбив газель з маленькими рівними ріжками. Таніт-Зерга здерла з неї шкуру, й ми погамували голод смаженим філе.
Тимчасом маленька Гале, котра під час наших зупинок вдень, коли спека була найсильнішою, нишпорила в голих скелях, знайшла варана, піщаного крокодила, три лікті завдовжки, й перегризла йому горло. Вона так наїлася, що не могла поворухнутись. За це ми поплатилися пінтою води, яка мала полегшити її травлення. І охоче пішли на це, бо були щасливі. Таніт-Зерга мені нічого не казала, але я бачив, як вона раділа, переконавшись, що я вже не думав про жінку в золотому пшенті зі смарагдами. Я й справді тоді більше не думав про неї. Думав лише про жахливу спеку, від якої треба було рятуватися, про те, щоб зарити десь поміж скель шкіряний бурдюк, аби вода в ньому була холодною. Я думав про щастя, яке огортає вас, коли підносите до губів шкіряний кухлик з цією цілющою водою. Можу на повен голос сказати, голосніше за будь-кого: великі пристрасті, породжені розумом або серцем, - справа людей ситих, які погамували спрагу й добре відпочили.
Була п’ята година вечора. Жахлива спека спадала. Ми вийшли з тісної печери, де трохи відпочили. Вмостившись на кам’яній брилі, дивилися на захід, де сідало червоне сонце.
Я розгорнув сувій паперу, на якому Сегеїр-бен-Шейх накреслив етапи нашого походу до шляху на Судан. І знову з радістю пересвідчився, що цей маршрут точний і що я ретельно дотримувався його.
- Післязавтра ввечері, - сказав я, - розпочнеться останній етап, який приведе нас наступного світанку до річки Телемсі. Тоді вже не треба буде дбати про воду.
Очі Таніт-Зерги заблищали на її виснаженому обличчі.
- А Гао? - запитала вона.
- Ми будемо на відстані тижневого переходу до Нігеру. І Сегеїр-бен-Шейх сказав, що від річки Телемсі завершимо шлях під мімозами.
- Я бачила мімози, - сказала вона. - Це маленькі жовті кульки, які тануть у долоні. Але мені більше подобаються квіти каперсів. Ти підеш зі мною в Гао. Мого батька, аскія Сонні, як я тобі казала, вбили ауеліміди. Але люди мого племені, мабуть, уже відбудували селище. Вони звикли до цього. Побачиш, як зустрінуть тебе.
- Піду, Таніт-Зерго, піду, обіцяю це тобі. Але хочу, щоб і ти пообіцяла мені...
- Що саме? А, я вгадала. Ти вважаєш мене, отже, дурненькою, якщо гадаєш, що я здатна говорити про речі, неприємні моєму другові.
Кажучи це, вона дивилася мені у вічі. Страшенна втома й поневіряння ніби загострили риси її смуглявого обличчя, на якому горіли величезні очі... Згодом, збираючи карти й циркулі, я зазначив місце, де вперше збагнув красу очей Таніт-Зерги.
Між нами запала довга мовчанка. Вона перша порушила її.
- Скоро настане ніч. Треба попоїсти, щоб ми змогли вирушити якнайшвидше.
Вона підвелася й попрямувала до скелі.
