Майже відразу я почув її голос - вона кликала мене - розпачливий зойк, від якого захолонуло серце.
- Іди сюди І О! Подивися!
Одним махом я опинився біля неї.
- Верблюд, - пробелькотіла вона, - верблюд!
Я поглянув, і мене пройняв смертельний дрож.
За скелею лежав Ель-Мелен, випроставшись усім тілом. Його боки конвульсивно сіпалися, він конав.
Не варто розповідати, з яким відчаєм ми кинулися до тварини. Я не знав, від чого помирав Ель- Мелен. Ніколи про це не довідався. Всі мехарі такі. Вони і найвитриваліші тварини й найтендітніші. Можуть перебувати місяцями серед найпекельнішої пустелі, майже без їжі та води, їм нічого. А потім одного дня без видимих причин лягають на бік і лишають вас самого з легкістю, яка спантеличує.
Побачивши, що нічого не можна вдіяти, ми з Таніт-Зергою підвелися й мовчки спостерігали конвульсії тварини. Коли верблюд спустив дух, ми зрозуміли, що це відлетіло й наше життя.
Таніт-Зерга заговорила перша.
- Яка відстань звідси до шляху, що веде в Судан?
- Ми на відстані двохсот кілометрів від річки Телемсі, - відповів я. - Цей шлях можна скоротити на тридцять кілометрів, якщо підемо на Іферуан, але на цьому маршруті не позначені криниці.
- Отже, треба йти до річки Телемсі, - сказала вона. - Двісті кілометрів - це сім днів шляху?
- Щонайменше сім днів, Таніт-Зерга.
- А скільки кілометрів до першої криниці?
- Шістдесят.
Дівчина змінилася на обличчі, але швидко опанувала себе.
- Треба вирушати негайно.
- Як, Таніт-Зерга? Пішки!
Вона тупнула ногою. Я був захоплений її мужністю.
- Треба йти, - повторила вона. - Поїмо й поп’ємо! І Гале також, бо не зможемо понести з собою усіх консервних бляшанок, а бурдюк такий тяжкий, що, навантаживши його на себе, не пройдемо й десяти кілометрів. Ми наллємо трохи води в консервну бляшанку, спорожнивши її через дірочку. Це вистачить нам для нічного переходу в тридцять кілометрів без води. Завтра ввечері ми знову пройдемо тридцять кілометрів і дійдемо до криниць, позначених на карті Сегеїр-бен-Шейха.
- Ах! - тяжко зітхнув я. - Якби не моє плече, я поніс би бурдюк.
- Воно таке, як є, - сказала Таніт-Зерга.
- Ти візьмеш карабін і дві бляшанки з консервами. Я понесу решту бляшанок і ту, що з водою. Якщо хочемо подолати тридцять кілометрів, треба вирушити за годину. Адже ти знаєш, коли підійметься сонце, скелі так нагріваються, що йти буде неможливо.
Не важко уявити, в якій понурій тиші минула ця голина, па початку якої ми так вірили, що все закінчиться добре. Якби не дівчина, я, мабуть, сів би на камінь і там залишився. Одна Гале розкошувала.
- Не давай їй багато їсти, - сказала Таніт-Зерга, - бо вона не зможе йти з нами. До того ж завтра їй доведеться попрацювати. Якщо зловить ще одного варана, це буде для нас.
Ти подорожував пустелею і знаєш, що найгірші перші години ночі. Коли сходить місяць - величезний, жовтий, - здіймається їдкий пил і здається, що осідає задушливою парою. Машинально ворушиш щелепами, щоб проковтнути цей пил, який потрапляє до горла й пече. Поволі звикаєш, розслаблюєшся і починаєш куняти. Бредеш бездумно, забувши про все. Приходиш до тями, коли спіткнешся. А спотикаєшся часто. Та, зрештою, це не є нестерпним. “Ніч скінчиться, - заспокоюєш себе, - а разом з нею і перехід. Взагалі ж я тепер не такий втомлений, як спочатку”. Минає ніч, проте настає найстрашніша пора. Гинеш від спраги й тремтиш від холоду. Знову навалюється втома. Зрадливий вітерець, передвісник зорі, не приносить полегшення, а навпаки. На кожному хибному кроці повторюєш собі: “Наступний буде останнім”.
Отак почуваються і кажуть собі люди, які, одначе, знають, що за кілька годин на них чекає приємний спочинок з питвом і їжею.
Я жорстоко страждав. Кожен поштовх озивався в моєму зболеному плечі. Настала мить, коли був ладен зупинитися і сісти. Глянув тоді на Таніт-Зергу. Вона йшла з заплющеними очима. На її обличчі змішалися невимовне страждання і завзяття. Я також заплющив очі й ішов далі.
Таким був перший етап. На світанку ми зупинилися в невеличкій ущелині у скелі. Але невдовзі спека спонукала нас підвестися й шукати глибшу схованку. Таніт-Зерга не їла. Замість того одним духом випила половину своєї пайки води. Весь день вона сиділа, поринувши в дрімоту. Гале бігала навколо скелі з жалібним криком.
Не розповідатиму про другий етап. Він перевершив усе жахливе, що тільки можна собі уявити. Я вистраждав усе, що здатна вистраждати людина в пустелі. Але завважив: на превеликий жаль, снага моєї маленької супутниці почала поступатись моїй чоловічій силі. Бідна дитина йшла мовчки, жуючи кінець свого гаїку, який вкривав обличчя. Гале бігла за нею.
Криницю, до якої ми прямували, Сегеїр-бен-Шейх позначив словом “Тіссарірін”, яке є двоїною слова “Тессарірт”, що означає “два окремих дерева”.
Зайнялася зоря, коли я нарешті побачив два дерева, це були камедні дерева. До них залишалося не більше одного льє, і я закричав від радості:
- Таніт-Зерга, бадьоріше, ось криниця!
Вона відкинула покривало, і я побачив нещасне злякане обличчя.
- Тим краще, - видихнула вона. - Тим краще, бо інакше...
Їй не вистачило сили договорити.
Останній кілометр ми подолали майже бігцем. Було вже видно отвір, жерло криниці.
Нарешті ми дісталися до неї.
Вона була порожня.
Дивне відчуття, коли помираєш від спраги. Спочатку жахливі страждання. Потім вони вгамовуються. Ви втрачаєте чутливість. Перед очима постають химерні, незначні подробиці вашого життя, вони рояться, наче комашня, довкола вас. Я взявся згадувати свій твір з історії для вступу до Сен-Сіра, про битву під Маренго. Вперто повторював собі: “Я казав, що батарея, демаскована Мармоном, в мить пострілу, здійсненого Келлерманом, мала вісімнадцять гармат. А тепер пригадую, що їх було лише дванадцять. Я певен цього, дванадцять”.
Я ще раз повторив:
“Дванадцять”.
І провалився в коматозний стан.
Отямився, відчувши на чолі дотик гарячого металу. Розплющив очі. Наді мною схилилася Таніт-Зерга. Це її рука так пекла мене.
- Уставай! - сказала вона. - Ходімо!
- Як, Таніт-Зерго! Пустеля палає, сонце в зеніті. Зараз полудень.
- Ходімо! - повторила вона. Я зрозумів, що дівчина марить.
Вона стояла переді мною, її гаїк упав на землю. Маленька Гале спала на ньому, згорнувшись клубочком.
Простоволоса, незважаючи на спекотне сонце, вона повторювала:
- Ходімо!
Я оговтався.
- Накрий голову, Таніт-Зерго. Накрий голову!
- Ходімо, - повторювала вона, - ходімо. Гао тут близько, відчуваю це, дуже близько. Хочу знову побачити Гао!
Я змусив її сісти поряд зі мною, в тіні скелі. Відчув, що сили залишили її. Страшенний жаль охопив мене, й повернувся розум.
- Гао там, зовсім близько, так? - сказала вона, її сяючі очі благально дивилися на мене.
- Так, маленька, люба дівчино. Гао там. Але, Бога ради, ляж. Страшенно пече сонце.
