Захар, і відразу сотні рук лриймилися за діло.
- Далі, дружною силою! - крикнув Захар.- Тягніть! Тисніть!
Ухнув народ з натуги, затріщали грубі підойми, але камінь і не похитнувся.
- Ще раз! Дужче натискайте! - кричав Захар і сам прийнявся за линву. Захитався величезний камінь.
- Рушається! Рушається! Подається!-закричав радісно народ.
- Ще раз напирайте, з усієї сили!
Ще раз ухнув народ - і разом звільніло напруження шнурів, величезний камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшися в повітрі, зі страшенним глухим ломо-том повалився додолу, поперек потоку й тіснини. Застогнала і затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потоку, і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці.
Ворухнулася в своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу і стояли, готові до оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували.
Захар живо, мов молодець, оглянув положення обале-ного каменя. Камінь упав так добре, немов від віку сюди був припасований. Острими кінцями він позапинався за вистаючі роги обривів, що творили тіснину, а цілою своєю масою мостом ліг поперек потоку. Правда, води потоку він собою не загатив, бо вода плила глибшим коритом,- але ось уже тухольські молодці двигали на руках великі плити, а інші вичищували дно потоку від намулу і круглого каміння, щоб зовсім щільно замурувати воді прохід. А інші знов мурували з другого боку, поза каменем у тіснині, виводячи таким способом з найгрубшого каміння стіну на які три сажні завгрубшки від одної стіни тіснини до другої. Та стіна, а ще з величезним Сторожем у своїй основі, могла безпечно опертися хоч би й найсильнішому напорові води.
- Живо, діти, живо! - заохочував Захар, стоячи над потоком і допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи.-Затикайте, замуровуйте потік, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощі впали великі, живо прибуде повінь, а тоді трудне було би наше діло. А стіну вивести треба рівно з отсими обривами заввишки,- побачимо, що вдіє сила Чінгісхана проти сили води.
Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований. Гнівно закрутилася виром на місці спинена вода, мов не розуміючи, пощо се спиняють
її в бігу. Люто плюснула хвиля за хвилею о величезний камінь, кинулась було підгризати спідні, на дні покладені плити, шукати між ними проходу, але все було даремно - всюди камінь та й камінь, щільно стиснений і збитий в одну незломну стіну. Заклекотіла вода. Порушилася в усім своїм ложищу - і стала, зачудувана, спокійна на вид, але а гнівом у її кришталевій глибині. Мов тур, готуючись до нападу, стане, і голову вниз похилить, і роги до землі згинає, і стишиться, щоб опісля разом вирватись із того приниженого положення і кинутися з цілою силою на противника, так і непривична до пут вода тухольсько-го потоку на хвилю притишилася, немов злінивіла, задрімала в плоских своїх берегах, а тим часом набирала сили і смілості до нового, рішучого нападу і тільки стиха перла собою о стіну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору.
Але ні: запора стояла на місці, зимна, гладка, горда в своїй непорушності, непереможна. Пильні руки тухоль-ців раз у раз скріпляли її, навалюючи каміння на каміння, плити на плити, споюючи їх липкою непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так піднімалася кам'яна гать усе вище й вище під руками тухольців. Узброєні молодці давно вже покинули своє становище в долині, лицем до монгольського табору, і проміняли луки та топори на дрюччя й молотки до оббивання каміння. Радісно глядів Захар на їх роботу і на їх діло, в його очах світилася певність побіди.
А втім, на сході, над монгольським табором, крова-вою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося
іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на зайнятих своєю роботою тухольців.
Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:
- Сонце, великий, преясний володарю світу! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душеюі Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом клянемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, гарячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі.
Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потоку і, мов надумавшись, покинула бити собою в кам'яну гать, а повернулася взад.
VIII
Поки боярин вернувся зі свойого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі і прислухувався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невольництва. її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті - все те немов вирвало його 8 темного гробу, повернуло йому життя.
Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думкалю дг»жядався він боярина.
- Так ти тут? - скрикнув боярин, вступаючи в намет.- Бідний хлопче, даремно я старався о твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина.
- А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? - відповів
Максим.- Ну, але що ж таке сказав мій батько?
- Казав, що будуть битися до остатнього духу, та й годії «Або ми,-каже,-всі поляжемо, або ви».
- Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумувати, заким що говорить.
- Вже я то бачу, що він хоч потроха, а правду каже,- мовив неохітно боярин.-
Але що діяти? Все-таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!
- Ей, боярине! Є способи на силу! - відмовив Максим.
- Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,- ви вчарували її, то певна річ,- навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра, але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин.
- А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу?
- Не знаю. Бачиться, нема. А втім, недовго й чекати - рано побачимо. Тільки лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!
- Ні, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само, як я. Мусиш волити їх волю.
- Але що ж я їм удію?
- Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.
- Ти? Мені? - скрикнув здивований боярин.- Що ж ти можеш зробити для мене?
- Я знаю стежку з сеї кітловини, безпечну а скриту, про яку не знає ніхто в
Тухлі, окрім мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивести відділ монголів наверх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде розвалити засіки й вийти з сеї долини.
Боярин стояв мов остовпілий перед Максимом, ушам своїм віри не йняв. «Невже ж се може бути?»- блиснуло в його голові і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на
