Але треба було йти. До нас приєднався Боян, котрий виглядав не краще за мене — неголений, з трохи розфокусованим поглядом, наче ще й досі додивлявся якийсь свій ранковий кошмар. Теж іще, рятівна бригада…
На дворі на нас чекала сива мряка в купі зі шпаркий вітром, котрий, схоже, вважав, що день втрачено, якщо не вдалося збити когось з ніг або принаймні здерти куртку… Ми шкутильгали стрімкою стежкою, хапаючись за траву, чахлі деревця та кущики, часом, вириваючи їх з коренем, здираючи шкіру з долоней… В якийсь момент я відчула, що ще крок — і все, прощавай жорстокий світ. Мені було настільки страшно, що я зупинилась, не в змозі іти далі. Боян, здається, зрозумів, в чому справа, тож він якось обійшов мене і пообіцяв, що, якщо раптом мені заманеться падати, він мене впіймає. Це мало допомогло. Я відразу ж уявила собі романтичну картину, як ми, обійнявшись, летимо в море… Але стояти так далі не мало ніякого сенсу, тож мені довелося зґвалтувати власний інстинкт самозбереження і рушити вниз. Це був, мабуть, один з найгероїчніших вчинків в моєму житті.
Не знаю як, але ми дійшли. Ми зупинились на камінні коло самого берега, намагаючись з’ясувати, де ж вхід до цього нещасного бункера. Говорити було неможливо — настільки гучно, розпачливо, билися хвилі об берег. До мряки долучилися морські бризки, які мокрими скалками втиналися в шкіру, різали очі, заважаючи розгледіти хоч щось. Довелося шукати вхід заледве не навпомацки. Правда, тут нам пощастило, двері не були зачинені на замок, тож, нам таки вдалося потрапити досередини.
В перший момент ми, звісно, не змогли нічого розгледіти. В бункері було темно, тож минула якась секунда, доки очі призвичаїлись до мороку. І от, коли перед нами почали проступати обриси предметів, Боян видав якийсь нечленоподільний гук, потім хрипко звелів нам з Дафною чекати за дверима. Ми були настільки вражені, що не встигли заперечити, і за мить знов опинились надворі, мокнути і слухати мелодійний гуркіт хвиль.
Як з’ясувалося, Боян мав всі підстави для такої поведінки. Коли він нарешті відчинив двері, ми, зайшовши, побачили таке, що мені перехопило подих. Як потім пояснив Боян, це була гаррота — стовп з діркою ближче до верхнього краю, крізь яку пропускалася линва. Жертву прив’язували до стовпа, шию перехоплювали линвою, а екзекутор, який стояв ззаду, повільно стискав зашморг. Втім, те що ми побачили, була нова 'модель' — гаррота з таймером. Мотузка, яка перетискала горло жертви, була перекинута через блок, а на її кінці було цеберко, в яке тоненькою цівочкою бігла вода з дозатора, підвішеного до стелі. Коли ми зайшли до бункера, цеберко було вже майже повне…
Еван пробув тут півтори доби. Іще кілька хвилин, ну, може, півгодини, і могло би бути пізно. Він не міг говорити, йому, схоже, навіть дихати було боляче. Крім того, півтори доби бути прив’язаним до стовпа… В бункері досить сильно смерділо. І якщо Боян встиг відчепити Евана від гарроти і прибрати візуальні свідчення з-перед наших очей, то запах нікуди не дівся.
Як не дивно, Еван був у свідомості. Він навіть намагався нам щось сказати, але замість слів вийшло якесь моторошне шипіння. Все це взагалі виглядало досить страшно — Еван, замучений, з червоною смужкою на шиї, гаррота з цебром… Це уже навіть не викрадення! Це справдешній замах на вбивство! Якби ми запізнились, якби ми не відгадали ту ідіотську шараду з рибою, могло би статися щось набагато гірше! Який же покидьок вигадав це все?!
Нарешті Еван, якому так і не вдалося нам нічого повідомити, підняв рукав, і ми побачили те, що, певною мірою, очікували побачити…
AONLC
Лорди, кляті Лорди Конгрегації! Чорт, їх же не існує! Ми ж їх самі вигадали! Я відчула, що на очі навертаються сльози. Сльози безсилої люті.
Треба було якось відтранспортувати Евана нагору. Від нас з Дафною користі було, що з козла молока, дай боже самим не навернутись, тож Боян був змушений дертися нагору за підмогою. Повернувся він в компанії Горана і Міхала, котрі, вочевидь, розбуджені не надто делікатно, бурчали і скаржились на життя. Втім, побачивши гарроту і те, що залишилось від Евана, вони швидко змінили своє ставлення.
Поверталися ми в стані якось психологічного паралічу, похмурі, мов кримінальна хроніка. Еван нарешті відключився, і, ідучи за хлопцями, які несли постраждалого, я відчувала себе заледве не учасником поховальної церемонії. Тьху, не можна так… Дафна йшла, насупившись, заховавши руки в кишені, мов засуджений на допит… Еге ж, дуже втішні в мене аналогії. Та що робити! Було холодно, страшно, ніхто не знав, чим це все закінчиться, хто може бути наступним…
Ми з усією можливою делікатністю влаштували Евана у нього в кімнаті. Втім, було очевидно, що він потребує медичного огляду — його лихоманило, та й хтозна, чи не пошкоджено в нього щось життєво важливе… Ми деякий час думали, чи варто звертатись до пана Коннерса. Якщо він теж у змові з Лордами, то як можна довірити йому життя і здоров’я Евана? А з іншої сторони, ми самі не зможемо надати йому повноцінної допомоги… Позиції розділились. Збуджені і злі, ми знов заледве не повидряпували один одному очі, але потім якось домовились — покличемо лікаря, але хтось в цей час буде коло постраждалого, на випадок зловживань…
Подивившись на все це та вислухавши нашу заплутану історію про змову викладачів, проект 'Repentance' та рибу, Горан запропонував влаштувати загальні збори тих, хто ще залишився в Школі, аби вирішити, що робити далі. Ідея здалася нам слушною. Горан взявся оповістити усіх про проведення військової наради, а Дафна пообіцяла посидіти коло Евана, поки його оглядатиме лікар. Оскільки моя функція на той момент вичерпалася, я вирішила, що маю право на маленьку компенсацію моральних збитків — кілька годин сну.
Коли я повернулася до кімнати, Тоні вже десь завіявся, тож ніщо не заважало мені блаженно стулити повіки і залишити позаду Школу, лордів-маніяків, колег-істериків, викладачів з їхніми дурними шарадами… Набридло! Боже, як це мені набридло!
Снилося мені щось у стилі кінофільмів Хічхока, тож прокинулась я не набагато щасливішою, ніж засинала. Як з’ясувалось, нарада вже от-от має початись. Зла і роздратована, я рушила на зустріч, нічого хорошого від неї не очікуючи. Як з’ясувалося, не дарма.
Зібратися колеги вирішили у нашій вітальні, що мене трохи потішило, бо я отримала змогу набрати собі гарячого чаю і сісти в улюблене крісло. На тому, власне, моя втіха і завершилась.
Прийшли майже всі сповіщені, так що в вітальні, розрахованій максимум людей на двадцять, зібралося близько тридцяти п’яти осіб. З’явились навіть бамбузлівці — як завжди, підозрілі і недоброзичливі. Мілтонівці були якимись розгубленими — для багатьох з них інформація про участь викладачів у злочинній змові була новиною, та ще й якою! Демінорівці, схоже, були в курсі, тож виглядали просто похмуро, а залишки нашої групи дивилися затято, мов партизани-смертники. Отож, атмосфера загалом була далека від теплої… навіть в буквальному розумінні — з вікон тягло, багато хто прийшов у теплих светрах та куртках, звідусіль чути було чхання і кашель, які гармонійно впліталися в аргументацію. Зокрема, аргументацію Горана, який наполягав на тому, що треба збирати речі і йти в Сент-Ендрюз, якщо треба, пішки, а там вже з’ясовувати в керівництва Університету, де правда, і де — кривда.
— Йти зараз, перед початком зимової сесії? — верескливо обурилась Дана з бамбузлівців, — Ми й так тут на пташиних правах, а якщо ми підемо зараз, нас просто виженуть!
— Як на мене, хай ліпше виженуть, ніж прив’язують до гарроти! — слушно зауважила Яна.
— А хіба це нас стосується? — Дана глипнула в нашу сторону, — Ви ж бачите, мова лише про тих, хто завдав образи Лордам!
Тут відразу здійнявся шум. Боян обурено вилаявся, я, Дафна, Едгар і Ангела, підтримали його не в набагато делікатніших виразах, від мілтонівців чути було 'Хіба ж можна?!', 'От хай вона і лишається!', але хтось кричав 'Правильно!', 'Так їм!' — схоже, Джані з Алексом. Ну, нічого дивного.
— Слухайте! — перекрикуючи натовп, продовжив Горан, — Раз така справа, ми можемо зібратись всі разом і піти поговорити з викладачами. Нас більше…
— Ідіот! Так іще гірше! — гукнув Алекс, — Хіба у нас є докази? Крім постраждалих, які нічого не бачили? Що ми їм скажемо?
Тут я не витримала.
— Є в нас докази! Ось, — я продемонструвала присутнім гердин флакончик, — Ось контейнер з-під нітразепаму, котрий Герда отримала особисто від декана для того, щоб обпоїти Дафну снодійним. В нас є два свідки, які можуть підтвердити слова Герди. Зрештою, в нас є свідчення Евана, котрий був у свідомості, коли його прив’язували до гарроти, і, коли він зможе говорити, він розповість, хто такі ці лорди!
