— Що ж ви робите?
— Готуємо збройне постання.
— У вас є зброя?
— Один пістолет.
— Один пістолет!.. Небагато! — розчаровано протягнув Володя. — А охоронників скільки?.. На вежах — дванадцять есесівців з шістьма ручними кулеметами. Біля воріт— чотири автоматники: два зовні і два всередині. Десять автоматників постійно вартують в кар’єрі і біля входу до штольні. Два есесівці з автоматами супроводять Гольбаха, коли він навіщає наш табір, та, крім того, я помітив багатьох німців, інженерів та штейгерів, озброєних пістолетами… Скільки їх— не знаю…
— Двадцять п’ять чоловік, — підказав Гриценко.
— От бачиш — двадцять п’ять пістолетів, шість ручних кулеметів та автоматів.
— Шістнадцять, — знову підказав Гриценко. — Я радий, що ти в перший же день усе це помітив…
— Що ж можна зробити з одним пістолетом проти такої сили? З пістолета не встигнеш покласти двох чи трьох, як тебе продірявлять кулями з автоматів та кулеметів!
Гриценко поморщив лоба, суворо глянув своїми глибоко посадженими очима.
— Ти маєш рацію: одним пістолетом нічого не зробиш… Але з нього можна покласти, як ти кажеш, Гольбаха — і це стане сигналом до загального повстання… Саме на ту зброю, що мають німці в кар’єрі, — чотирнадцять автоматів і двадцять сім, якщо рахувати і Гольбахів, пістолетів — ми й розраховуємо. Якщо нам пощастить швидко, я сказав би блискавично, заволодіти нею, то ми зможемо, незважаючи на великі втрати, зняти кулеметників на вежах і двох автоматників за ворітьми. Тоді в наші руки потрапить ще два автомати і шість ручних кулеметів. А це вже сила!.. В есесівському таборі ж, як нам стало відомо, під час обідньої перерви або зразу після роботи, коли Гольбах має звичку тероризувати нас шаховою грою, залишається не більше п’яти-шести есесівців. Якщо ми переможемо в кар’єрі, то вони нам не страшні, — ми їх швидко ліквідуємо, а якщо не переможемо, то вони нам теж будуть не страшні, бо всі ми загинемо…
— А найближчі німецькі залоги? — спитав Володя. — Де вони? Через який час можна чекати їхнього нападу?
— Телефонного зв’язку з центром у Гольбаха немає — лінія тільки прокладається, але є радіозв’язок… Якщо радистові пощастить повідомити своє начальство про повстання, то підмога зможе прибути не раніше, як за дві години. Отже, ми, тобто ті, хто залишиться живий, зможемо відійти в гори…
— На коли призначено повстання?
— На найближчі дні… Приїзд півсотні новеньких сплутав наші плани. Ми боїмося, що непідготовлені люди не тільки не допоможуть нам, а можуть зашкодити… Тож потрібен якийсь час, щоб провести відповідну роботу і передусім розтлумачити людям, що всі ми смертники, що живими звідси фашисти нікого не випустять і надія на те, щоб вижити, у нас у всіх одна — повстання… Тут — або пан, або пропав!.. Якщо всі усвідомлять це, тоді ми матимемо якийсь шанс на успіх і, на мою думку, немалий…
— Хто керує підготовкою до повстання? Хто керуватиме повстанням?
— Я… Тут багато військових, але офіцер — я один… Тепер ти — другий…
— Крім радянських людей, є чимало, треба гадати, поляків, чехів, французів… Як з ними спілкуватися?
— Професор Глов’як знає сім мов… Янек також знає три мови — російську, німецьку, французьку… Вони дуже допомагають нам…
Володя потиснув Гриценкові руки.
— Дякую, друже… Будемо діяти спільно!
Минуло кілька днів, схожих між собою, мов близнята. Володі й Тані вони здалися вічністю.
Підйом о п’ятій ранку.
Включалося світло, лунав різкий, гортанний голос чергового капо: “Ауфштеєн!” — і в’язні враз схоплювалися. Давалося півгодини на ранковий туалет. Потім — “фріштик”, тобто сніданок: два невеличкі шматочки ерзац-хліба і чашка теплої гіркуватої кави з підсмажених жолудів і ячменю.
Рівно о шостій годині з’являлися штейгери-техніки. На цей час кожен в’язень уже стояв біля свого робочого місця — про це дбали капо й охоронці. Старший штейгер подавав знак — і робота починалася.
Гримкотіли відбійні молотки, з грюкотом і пилюкою летіло донизу каміння. Його вантажили у вагонетки і вивозили в кар’єр. Тут більші шматки потрапляли в розпорядження каменярів, котрі спочатку сортували їх, а потім обтісували. А породу і щебінь висипали у прірву.
О дев’ятій ранку — другий “фріштик”. Півгодинний. Цього разу в’язням не давали нічого. Снідали тільки штейгери, охоронці і капо. Із плоских металевих коробок вони виймали бутерброди—з ковбасою, сиром або смальцем, грунтовно всідалися на кам’яні брили і, не поспішаючи, акуратно пережовуючи, їли, запиваючи з металевих фарбованих фляг підігрітою кавою.
Голодні, знесилені в’язні мали право в цей час відпочивати. Сідали й лягали, хто де стояв.
Володя й Таня, котрі працювали біля вагонетки, лягали тут же на дерев’яні шпали й заплющували очі, щоб хоч трохи спочити. Говорити не хотілося. Дошкуляв голод. Безсилля й тупа апатія сковували тіло.
О першій годині дня знову перерва. На обід. Тепер усі в’язні виходили в кар’єр і одержували півлітровий черпак бруквяного супу і грамів сто солодкавого, якогось брудно-бордового на колір хліба.
Потім — робота до шостої вечора, знову той же черпак водянистого супу, такий же, як і в обід, шматочок хліба…
І — знову починалося найстрашніше.
Приходив комендант Гольбах.
В ту мить, коли він у супроводі двох автоматників з’являвся у воротях, все довкола завмирало. Жодне слозо не злітало ні в кого з вуст. Охоронники й капо виструнчувалися. Есесівці на вежах хапалися за руків’я кулеметів і направляли вниз їхні дула. А в’язні сідали і в страсі ждали — чия сьогодні черга?
З того дня, коли Володя виграв у Гольба-ха, автоматники приносили, крім шахівниці з шахами, не одну, а дві хлібини. Мовчки ставили шахівницю на високій кам’яній брилі, а поряд клали дві хлібини. І це був не ерзац, а справжній хліб, випечений на черені, з блискучою золотисто-коричневою шкоринкою.
Гольбах зупинявся перед шахівницею і голосно кликав:
— Володья!..
Володя виходив — і сідав насупроти. Нерви у нього бриніли, мов туго натягнуті струни. Знав: Гольбах грає з ним не на повну силу, бавиться, як кіт з мишею. Та колись же має прийти фатальна хвилина!.. Двічі Володя зводив партії до нічиєї, а двічі виграв. І за кожним виграшем Гольбах демонстративно вручав йому хлібину.
Одержавши буханець, Володя тут же розламував його на шматки і роздавав найбільш знесиленим в’язням, при цьому жодного разу не обминув Таню, Янека і його дідуся, віддаючи хлопчині найбільші частки.
Гольбах не перечив — лише мовчки спостерігав за цим. А тоді підводився і довго вибирав жертву. Всі зіщулювались, опускали очі, та це не допомагало.
— Гей, ти! — кричав він, показуючи пальцем. — Ти! Ти! Йди сюди!
В’язень блід. Очі його бігали. Він перепитував:
— Я?
— Так, ти! Саме ти! Виходь! — невблаганно гримів комендантів голос.
Нещасному нічого не залишалося робити. Він виходив і, напівмертвий, сідав за шахівницю. Робив хід, другий… Довго думав, намагаючись відтягнути фатальну хвилину.
Але вона невідворотно наближалася.
Гольбах робив ходи блискавично. Потім з легкою усмішкою втуплював погляд в обличчя жертви і з насолодою стежив за її переживанням. Видно, йому було приємно бачити, як люди по-різному підходять до своєї останньої межі. Одні збирають всю волю і, хтозна на що сподіваючись, грають до кінця, аж поки їхній король не опинявся в пастці. Інші смертельно бліднуть, тремтячими руками перевертають фігури на дошці, їхнє обличчя вкривається холодним потом. Треті, зробивши кілька ходів, раптом падають на коліна і зі слізьми благають залишити їм життя. Були й такі, хто поволі підходив до “лобного” місця і, ледве тримаючись від безсилля на ногах, з ненавистю кидав в обличчя катові:
