— Стріляй, гад! Все одно всіх не перестріляєш! Знайдеться і на тебе куля!
Гольбах поволі витягав пістолет і стріляв у потилицю. Або в обличчя… Або в скроню… І при цьому жодна риска не змінювалася на його спокійному обличчі, не здригався жоден м’яз.
Під дулами кулеметів і автоматів в’язні сиділи мовчки. Тільки страшна, нелюдська ненависть палила, мов вогнем, їхні серця.
Найважче було Володі. Він відчував якусь провину, що розважає ката, своєю грою приносячи йому насолоду. Одержаний хліб вважав брудною подачкою і навіть те, що роздавав його товаришам, не ставив собі в заслугу. Тільки питав Гриценка:
— Коли ж?
— Скоро! — відповідав той.
Наступний день — це була субота — розпочався як звичайно. Було дуже жарко, тому в’язні і в кар’єрі, і в штольнях обливалися потом. Тільки перед кінцем роботи спека трохи спала, і всі дихнули вільніше.
Вечеря минула швидко. І, як завжди, після вечері до кар’єру зайшов лагерфюрер. Чисто поголений, в добре припасованій новенькій формі, в блискучих чоботях, надухмянений французькими парфумами, він пильно поглядав на в’язнів, котрі при його появі заклякли на своїх місцях — хто де сидів чи стояв.
Охоронці відразу попростували в центр кар’єру, до великого сірого каменя. Один з них почав розставляти фігури на шахівниці, а другий поклав хлібини і, упершись руками в автомат, що висів на широкому рамені, застиг позад нього.
Гольбах ішов поволі, ковзаючи гострим поглядом по згорблених постатях в’язнів.
Всі завмерли. Чия ж сьогодні черга?
Володя сидів поряд з Танею і відчув, як у неї напружилося тіло. Вона стиснула йому руку.
— Спокійно! Будь уважний — не програй! Зводь до нічиєї!
Ніхто з них не мав сумніву, що Гольбах першим викличе Володю.
Так і трапилося.
— Володья, йди сюди! — почувся комендантів голос.
Володя на цей раз дуже швидко виграв партію. Уже на п’ятнадцятому ході Гольбах, марно намагаючись приховати досаду, визнав себе переможеним.
— Бери! — простягнув хлібину. — Ти з кожним днем починаєш грати все краще. Чи не тому, що маєш такого гарного вчителя?
Він криво усміхнувся.
— Мабуть, — непевно відповів Володя і рушив до свого місця.
Гольбах підвівся. Його безбарвні очі були холодні й жорстокі. Він вибирав нову жертву.
— Ти, старий! Іди сюди! — ткнув раптом пальцем у згорблену постать професора Глов’яка. — Та швидше! Льос!
Останнє слово прозвучало різко, мов постріл.
Професор здригнувся, хоча до його свідомості все ще не доходило, що саме йому випадає смертний жереб.
— Я?
— Так, ти, старе сміття!.. Я, здається, говорю ясно!
Старий почав підводитись. Янек охопив рученятами його шию.
— Дідусю, куди? Не пущу! — крикнув розпачливо.
— Але ж треба, любий… Бачиш, пан комендант кличе… Ти не бійся.
— Ні, ні, не дозволю! Він хоче вбити тебе! Я піду з тобою…
Хлопчина рушив разом з старим. Даремно професор умовляв його зостатися, — Янек причепився до нього, мов реп’ях.
Так удвох і вийшли на середину. Професор сів на невеличкий камінь, а Янек став збоку.
Гольбах теж опустився на камінь, засланий батистовою хустиною.
Гра почалася…
Почувши, що комендант викликав професора Глов’яка, Володя зупинився на півдорозі і, повернувшись назад, сів неподалік від гравців. Був він якийсь дивний — блідий, напружено-зосереджений. Поглядом прикипів до фігур на шахівниці, мабуть, ні на мить не сумніваючись, що старий відразу ж програє.
У кар’єрі запала тиша. Ніхто не поворухнувся.
Сонце почало спускатися до виднокраю, але тут, на горі, воно ще заливало все довкруг теплим сліпучим промінням.
Професор грав чорними; руки його тремтіли, однак зовні він здавався спокійним.
Після шостого ходу старого Володя раптом зрозумів, що той далеко не профан у шаховій грі. Ходи його були точні, професіональні. І хоча Гольбах стрімко наступав на королівському фланзі, бажаючи заблокувати тут короля чорних і швидко розправитися з ним, було ясно, що він не встигне зробити цього.
На восьмому ході професор перехопив ініціативу і сам перейшов у наступ.
Янек, що напружено слідкував за грою, раптом плеснув долонями і полегшено вигукнув:
— Браво, дідусю! Браво!.. Тисни його! Не давай перевести духу!
Гольбах підвів здивовані очі.
— Ти що, малий, теж граєш?
Хлопчина зніяковів. У великих сірих оченятах промайнув переляк.
— Трохи, — непевно відповів він.
— Трохи? Дідусь навчив?
— Дідусь.
— Ось як! — холодно видавив із себе комендант, роблячи черговий хід.
Янек втягнув голову в плечі, принишк. А професор, збліднувши дужче за внука, тремтячою рукою переставив слона і тихо промовив:
— Мат, пане комендант.
І хоч як тихо пролунали ці слова, але їх почули всі. Хтось десь радісно скрикнув. Над кар’єром прошелестіло полегшене зітхання: сьогодні не проллється кров. Кожному несказанно хотілося поразки коменданта, цього кривавого пса, приниження його, зганьблення. У будь-чому, хай і в шахах, — аби поразки! Ганьби!
Гольбах, мабуть, не сподівався такої швидкої розв’язки, бо від короткого слова “мат” здригнувся, як від удару. Довго, безтямно дивився на шахівницю, і кров приливала йому до обличчя. Він люто глянув на старого, ледве стримуючись, щоб не вибухнути брудною лайкою, а потім, пересиливши себе, взяв хлібину і простягнув мовчки переможцеві.
— Дякую, — прошепотів професор, притискаючи хлібину до грудей, і звернувся до внука: — Ходімо, Янеку!
Але комендант раптом підняв застережно руку.
— Зачекай-но, малий! Ти також повинен зіграти зі мною!
Це було так несподівано, що у професора випала з рук хлібина, а по кар’єру прокотився гомін обурення..
Янек зблід.
— Я?
— Так, ти, малий! Сідай!
— Але ж… — хлопчина зіщулився, мов наляканий горобчик.
Комендант явно потішався переляком, що скував малого.
— Не бійся — я дам тобі фору… Ну, приміром, ферзя…
В Янекових оченятах щось блиснуло. На безкровних губах з’явилася легенька усмішка.
— Пан комендант вважає, що це не забагато?
— Ах, ти, чортеня!.. Тоді — туру?
Хлопець заперечно похитав головою.
— І цього багато.
— То що ж — слона чи коня, поганцю?
— Ні.
