ім’я, а під час вахти вживатимуть прізвище. Ви звертайтеся до них за званням чи посадою, не додаючи „сер”, „мем” або їхні аналоґи іншими мовами. І до вашого відома: старший помічник Краснова воліє, щоб її називали „старпом”, а головний інженер Штерн — просто „шеф”, і йому байдуже, що у військових так звертаються до сержантів та старшин. Вам ясно?
Всі троє підтвердили, що ясно, і ми продовжили знайомство. Рудого хлопця звали Мілош Сабліч, він був інженером широкого профілю — рідкісний випадок для свіжоспеченого випускника. Це означало, що він оволодів усіма інженерними спеціальностями, які викладали у школі.
— А яка з них основна? — запитав я.
— Всі, — самовдоволено відповів Мілош. — За кожною я пройшов повний курс і отримав найвищі бали.
Зрозуміло, круглий відмінник. У школі я таких не полюбляв, вони дратували мене своєю „правильністю”. А подорослішавши, як правило, ставали бездушними сухарями. Я егоїстично потішився від того, що з Мілошем здебільшого матиме справу наш головний інженер, і повернувся до худенького хлопця:
— Ну, а ти?
— Симон Ґарньє, — несміливо представився той, — господарча служба. Додаткова спеціальність… — тут він зам’явся, а його вуха почервоніли, — польові операції.
Губи Мілоша вигнулися в глузливій посмішці, а от у Марсіних очах виразно промайнуло співчуття. Всіх школярів, хто не проходив за „титульними” спеціальностями пілотів або інженерів, неодмінно готували до польових операцій — під цим розумівся весь комплекс навичок, необхідних для висадки на невивчені планети у складі десантних ґруп. Через свою тендітну статуру Симон нітрохи не годився на роль безстрашного підкорювача інших світів. Та й особливим розумом, вочевидь, не відзначався, раз не спромігся отримати ніякої іншої кваліфікації, окрім господарника.
Проте навіть такий простий хлопець, як він, становив величезну цінність. Адже в Зоряний Флот приймали зовсім не за розумовими здібностями і не за фізичними даними, а за іншими критеріями. Вірніше, за одним-єдиним, який називався резистентністю. І ніякого конкурсу не існувало — брали всіх поспіль, ще й нарікали на гострий брак кадрів.
— Твоя друга спеціальність нам не знадобиться, бо наш корабель вантажний, а не дослідницький, — заспокоїв я Симона. — А от перша стане вельми в пригоді. Відколи наш стюард пішов на пенсію, всіма господарськими справами в нас займається технік Карла Бекер. От тільки на камбузі від неї користі мало — кулінар з неї дуже кепський. Сподіваюсь, ти добре готуєш?
— Ну… непогано.
Марсі за шкільною звичкою (ох, і довго ж від неї позбавлятиметься!) підняла руку. Я кивнув їй.
— Симон прибідняється, капітане, — сказала вона. — Він
— Це чудово, — промовив я з неприхованим задоволенням. — Виходить, нам дуже пощастило.
Симон був улещений моїми словами — і навіть не стільки словами, скільки моїм тоном. А Мілош тихенько пирхнув, демонструючи свою зневагу до такої „несерйозної” професії. Дурний, зарозумілий хлопчисько! Він просто не розуміє, як це — тижнями харчуватися всухом’ятку або нашвидкуруч приготованими напівфабрикатами.
— От ми й познайомилися, — підсумував я. — Тепер про те, що чекає вас на кораблі. Ти, Симоне, отримаєш у своє розпорядження камбуз. Про інші обов’язки стюарда поки не думай: зараз твоя головна і єдина задача — годувати команду. Безпосередньо будеш підпорядковуватися старшому техніку Морено. Що ж до тебе, Мілоше, то твоїм прямим начальником, ясна річ, буде шеф Штерн. Він і вирішить, чим конкретно ти займешся. Ну, а ти, Марсі, підеш під мою руку, станеш третім пілотом. Відповідно ми будемо й вашими наставниками. Не соромтеся звертатися до нас зі своїми проблемами. А як виникне бажання продовжити освіту — розраховуйте на нашу допомогу й підтримку.
— Так, капітане, — негайно озвалася Марсі, скориставшись моєю паузою. — Це дуже добре. У школі я вивчала ще три спеціальності, але мені трішечки забракло, зовсім трішечки, щоб скласти іспити. Я б хотіла це виправити.
Я похитав головою:
— Не варто поспішати. Найближчі кілька місяців не раджу вам думати про навчання. Зосередьтеся на виконанні своїх службових обов’язків. Порівняно зі школою, ви матимете набагато більше вільного часу — але й відповідальність незмірно зросте. Тому на дозвіллі відпочивайте й розважайтеся. Якомога більше спілкуйтеся з членами команди, грайте в ігри, слухайте музику, дивіться фільми, читайте книжки.
Мілош недбало скривився. Я зрозумів, що він точно не читатиме книжок, а єдиною розвагою, яку собі дозволить, будуть регулярні заняття у спортзалі. Решту часу проводитиме за навчанням, прагнучи ще більше розширити свій широкий інженерний профіль. Хлопець явно був безнадійний…
Марсі знову підняла руку.
— Капітане, а коли ми відбуваємо в рейс?
— Через шістнадцять годин, — відповів я. — Завтра о восьмій тридцять за бортовим часом. Порт призначення — Цефея. Звичайно ми працюємо на маршруті „Земля — Есперанса”, та іноді, як от зараз, нас надсилають і до інших планет.
— Поведемо на буксирі баржу?
Я, звісно, не став пояснювати їй, що за неписаними правилами Зоряного Флоту корабель з новачком- пілотом на борту свій перший рейс здійснює з мінімальним навантаженням. Натомість сказав:
— Цього разу баржі не буде. Ми маємо інше, дуже відповідальне завдання — веземо чергову ґрупу дітей.
— Тобто партію ембріонів? — уточнив Мілош.
Я подивився на нього довгим поглядом. Потім повільно й чітко відповів:
— Саме так. Проте ми звикли називати їх дітьми.
Розділ 2
Наступного дня я прокинувся трохи раніше ніж звичайно — о шостій ранку, щоб без поспіху здійснити обхід корабля перед призначеним на восьму тридцять стартом. Проте виявилося, що я був не самою ранньою пташкою, мене випередив Симон Ґарньє, якому не терпілося чимшвидше взятися до обов’язків на камбузі (вчора ввечері він встиг лише оглянути своє нове господарство).
Я виявив це, коли надіслав кухонному автоматові замовлення на стандартний сніданок, а за хвилину, замість звичної піци з грибами, отримав по міні-ліфту навдивовижу смачну м’ясну запіканку і грецький салат — чи не смачніший за запіканку. Навіть кава була якась особлива; я пив її неквапно, смакуючи кожен ковток, і з почуттям глибокого задоволення думав про те, що тепер маю повністю укомплектований екіпаж для корабля такого класу, як „Кардіф”, — три пілоти (включно зі мною), п’ять інженерів, п’ять техніків, лікар і кухар-стюард. Останній формально також належав до техніків — у Зоряному Флоті не існувало рядових та старшин, а всі астронавти поділялися на техніків і офіцерів; проте стюардів, через їхнє особливе становище на кораблі, було заведено відносити до окремої катеґорії.
Починаючи передстартовий обхід, я насамперед зазирнув до камбузу, де Симон якраз завантажував у ліфт сніданок для Ольги Краснової та її чоловіка Теодора Штерна. Служба подружжя на одному кораблі була звичним явищем у Зоряному Флоті. Окрім Краснової та Штерна, у нас на „Кардіфі” було ще дві пари — інженер Анна Ґамбаріні зі старшим техніком Хуаном Морено і технік Марі Лакруа з заступником головного інженера Жорже Олівейрою.
Коли я похвалив Симона за розкішний сніданок, він весь просяяв і швиденько приготував мені другу чашку кави.
— І все-таки, Симоне, — сказав я, — не раджу тобі надто рано вставати. Прокидайся разом з рештою
