команди о сьомій ранку. Снідати ми звикли на швидку руку. Наш попередній стюард займався лише обідом та вечерею.
— Але ж він мав й інші обов’язки, — зауважив Симон. — А я працюю тільки на камбузі, і сніданки для мене не проблема. Якщо з вечора все наготувати, то вранці залишиться просто ввімкнути духовки й нарізати овочі. Прокидатимусь хвилин на сорок раніше і по всьому.
— Гм… Я б не хотів, щоб ти працював цілісінький день. У тебе має бути вільний час.
Хлопець усміхнувся:
— Часу й так буде вдосталь, капітане. Порівняно зі школою… До того ж я люблю готувати. Для мене це не робота, а задоволення.
Я кивнув:
— Чудово тебе розумію. Для мене робота — також суцільне задоволення. А чим ти ще полюбляєш займатися?
— Читати, — відповів він з таким збентеженим виглядом, ніби зізнавався в чомусь непристойному.
У школі читання художньої літератури, звісно, не забороняли, але й не заохочували. Бюрократи з уряду вважали, що це відволікає учнів від занять кориснішими речами. Ці ж бюрократи напевно пояснили б низькі оцінки Симона з більшості шкільних предметів його захопленням „легким чтивом”. А я був переконаний, що в хлопця просто душа не лежала до навчання. Бувають такі діти — наче й не дурні, але неохочі багато вчитися. Крім того, як я вже знав з його особової справи, Симон мав суто гуманітарний склад розуму: він не здав жодного іспиту з технічних спеціальностей, зате без особливих зусиль досконало оволодів усіма вісьмома офіційними мовами Федерації.
Перш ніж залишити камбуз, я сказав:
— Книжки — це добре, Симоне. Корисно і для розуму, і для серця. Я також люблю читати.
Потім я зайшов до контрольного центру систем життєзабезпечення, який розташовувався в одному відсіку з медчастиною. Цим господарством у нас завідував корабельний лікар, п’ятдесятирічний Сергій Качур — найстарший член екіпажу і єдиний з нас, хто отримав свою основну спеціальність уже не в школі, а в університеті. Медицина завжди була вразливим місцем у підготовці кадрів для Зоряного Флоту. Як свідчила практика, навіть найінтенсивніше навчання не дозволяло зробити з підлітка кваліфікованого лікаря — адже для того, щоб успішно лікувати людей, потрібні не лише знання та практика, а ще й певний життєвий досвід, який приходить лише з роками.
Тому в школі обмежувалися вивченням лише основ медицини, кращі випускники з цієї спеціальності одержували дипломи фельдшерів і медсестер, а майбутніх лікарів набирали вже з чинних астронавтів у двадцятирічному віці. Їх відряджали до медичного центру при Мюнхенському університеті, де вони за чотири роки проходили прискорене навчання й інтернатуру. Як правило, цього вистачало, щоб під час польоту стежити за станом здоров’я екіпажу, лікувати звичайні хвороби і навіть робити найпростіші, але невідкладні операції. Втім, доктор Качур був здатний і на більше, оскільки в період між двадцятьма п’ятьма і сорока роками тричі проходив чотиримісячні курси підвищення кваліфікації. Свого часу він сподівався перевестися в Дослідницький Департамент, де висували значно вищі вимоги до фахових навичок лікарів. На жаль, через різні обставини, його плани так і не здійснилися.
Доктора Качура на місці я не застав — він також проводив обхід корабля, щоб останній раз перед стартом узяти проби повітря та води в усіх житлових приміщеннях. А пост у контрольному центрі займала технік Сьюзан Ґреґорі, двадцятитрирічна брюнетка с милим веснянкуватим обличчям. Вона зустріла мене трохи сонною усмішкою.
— Доброго ранку, кеп.
— Привіт, Сью, — відповів я. — Як готовність до старту?
Вона глянула на один з дисплеїв, де виводилася діаґностична інформація про стан бортових систем життєзабезпечення.
— Перевірка пішла вже по другому колу. Все працює справно. Наша служба до польоту готова.
— Це добре, — сказав я і пильніше придивився до неї. — Ти що, не виспалася?
Сьюзан похитала головою:
— Якраз навпаки. Вчора зарано лягла, збиралася подивитися перед сном фільм, але майже зразу заснула і проспала десять годин.
— Зрозуміло, — кивнув я. — То ти досі не можеш прокинутися?
— Та ні, кеп, зі мною все гаразд, — запевнила вона. — Хіба голова… ну, трохи важка. Та це пусте — зараз вип’ю другу чашку кави й буду в нормі. До речі, наш новий кухар готує смачнющу каву.
— Та що там кава! — недбало стенув я плечима. — От запіканка була просто супер. Тобі сподобалася?
— Я не куштувала, — відповіла Сьюзан. — Бо на сніданок їм лише фрукти. Чи ти вже забув?
— Звісно, ні, — відповів я, намагаючись зберегти незворушність. — Просто з голови вилетіло.
Мені завжди ставало ніяково, коли Сьюзан нагадувала про наші колишні стосунки, тому я поспіхом завершив інспекцію центру життєзабезпечення й попрямував у кормову частину корабля, де розташовувався машинний відсік.
Сьюзан мені дуже подобалася. Мене вабило до неї буквально з першого дня служби на „Кардіфі”, і вона також не залишалася до мене байдужою. Весь позаминулий рік ми були разом, і я навіть вирішив, що нарешті знайшов собі пару, почав був думати про одруження… але нічого не вийшло.
Я так і не зміг збагнути, яка кішка між нами пробігла. Вочевидь, і Сьюзан цього не розуміла. Не було ні сварок, ні скандалів, просто ми раптово і без будь-якої видимої причини охололи одне до одного. Ще якийсь час намагалися налагодити наші стосунки, та марно. А після чергової короткої відпустки на Есперансі, яку ми вирішили провести нарізно, кожен з нас повернувся з твердою впевненістю, що в особистому плані між нами нічого бути не може.
Правду кажучи, я очікував, що Сьюзан попросить перевести її на інший корабель. До таких прохань (надто ж коли йшлося про невдалий роман з капітаном) керівництво Флоту ставилося з розумінням і знаходило прийнятне для всіх рішення. Проте рапорт про переведення Сьюзан не подала й продовжувала служити на „Кардіфі”, а наші попервах напружені стосунки поступово стали рівними і суто професійними.
Хоча не критимусь: у глибині душі я дуже шкодував про наш розрив. І Сьюзан, напевно, також. Проте ні я, ні вона не бажали повернення до минулого…
Рівно о восьмій годині, закінчивши обхід усього корабля, я ввійшов до рубки керування. Там уже перебувало троє членів команди — старший помічник Ольга Краснова, новоспечений третій пілот Марша Хаґрівз, а також суб-лейтенант Хіроші Йосідо, черговий по містку інженер, відповідальний за роботу систем навіґації, засобів зовнішнього захисту, спостереження і зв’язку. Марсі прийшла без мого спеціального запрошення, але в повній відповідності з правилами, які вимагали, щоб при відбутті корабля в рейс і при його завершенні в рубці були всі штатні пілоти.
Я віддав наказ розпочати остаточну перевірку готовності бортових систем. Краснова з Йосідо взялися до справи, а я підізвав Марсі, що доти скромно стояла попід задньою стіною рубки.
— Вчора ввечері ознайомився з твоєю особовою справою. Виявляється практикум з пілотування та навіґації ти склала найкраще з-поміж усіх цьогорічних випускників.
Дівчина зашарілася від задоволення.
— А я й не знала…
— Тепер знаєш. Вітаю.
— Дякую, капітане. — Вона трохи повагалася, потім запитала: — А я нестиму окрему вахту, чи лише асистуватиму вам та старпомові?
— Отримаєш окрему вахту. Сьогодні у другу зміну. Але я, звичайно, наглядатиму за тобою.
До восьмої тридцять перевірка бортових систем завершилася, і я оголосив старт. З запущеним на повну потужність термоядерними двигунами „Кардіф” залишив орбіту і став віддалятися від Марса, заглиблюючись у міжпланетний простір. Проте не для того, щоб набрати певну швидкість, причина була в іншому. Всупереч поширеній хибній думці, корабель не потребував ніякого розгону для здійснення надсвітлового стрибка — адже, зрештою, рух у природі відносний. Проте перехід у гіпердрайв супроводжувався потужним електромагнітним імпульсом, і правила безпеки забороняли це робити поблизу
