? Оце кому-кому, а мені дістанеться, ? зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
? За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! ? чаркується з гончарем Василь Іванович.
? Спасибі.
? Христино, бери чарку! ? наказав дядько Себастіян.
? Маю клопоту й без неї.
? Чого це не повну налили їй?
? Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, ? тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
? За твоє здоров'я, Христе.
? За ваше, люди добрі, ? і молодиця втерла очі.
? Ти чого?
Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
? Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
? І де мої очі були, як ти дівувала? ? тихо спитав себе дядько Себастіян.
? Ой! ? тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: ? В лісах тоді були твої очі.
? І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
? Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
? А що це за хлопчак у тебе? ? зиркнув на мене Василь Іванович.
? Михайлик! ? одним словом відповів дядько Себастіян.
? Це часом не той, що космографію читав? ? примружився голова повітвиконкому.
? Він самий!
? То он який ти? ? дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. ? Дуже кортить читати?
? Дуже, ? ніяково кажу я.
? А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
? І посередині трошки, ? хитаю головою і не журюся.
? І що тепер читаєш?
? Ет!
? То чого запишався?
? О! Таке скажете, ? починаю пекти раків.
? Як ця книжка зветься?
? 'Арабська земля і Магометова віра'.
? А це тобі доконче треба знати? ? і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
? І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, ? обізвався дядько Стратон.
? Біда? ? співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
? Не так біда, як прибідок, ? одходячи, відповідаю йому.
? А читати ж хочеться?
? Аж душа болить.
? От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, ? і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. ? Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський[3] ? там тепер найкраща бібліотека.
? Оце діло! ? схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. ? Там книжок ? море!
? Ой! ? несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
? Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! ? націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. ? Вчися, виходь у люди!
Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.
А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!
І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько ? Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: 'Закрий мені хвірточку' або 'Відкрий мені хвірточку'.
З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, ? все це йому разом заміняло сміх.
? Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося? ? заговорив до жінки дядько Себастіян.
? Ет, хай він говорить... навчився ж. ? Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.
? Розказуй, Василю!
Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову ? сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, ? все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.
? От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці! ? переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.
? На яку це контрреволюцію ти наскочив? ? недовірливо запитав дядько Себастіян. ? Може, на тітку Марину?
? На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
? Розказуй, як умієш, ? нахмарився і зажурився дядько Себастіян.
? Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а
