Грішні, чесніші за херувимів...

— Меліть, Омельку, лиш помаленьку.

На мене, коли сердилися, гукали: — Гапко! А зазвичай кликали: — синку! Але то не від зла, навпаки, то так мене мої баба Тетяна ховали від нечистої сили, а найперше від Щезника, який, шептали мені на вушко, ото лиш м’я котроїсь із дівочок почує, враз хапає і щезає… Куди той Щезник із тими дівочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно.

Бувало, як уже слабі лежали, кличуть:

— Синку! А подай-но бабі води, я тобі отомщу, — і дістають з-під подушки московську бурульку, завбільшки з добру картоплину. Були такі фабричні цукерки, білі, круглі, мов кавунчик, і помальовані так само, тільки червоними й зеленими смужечками. Продавалися вони тільки на базарі в Соболівці. І були для нас, малих, найдорожчим, звісно, після хліба від зайця, гостинцем.

А от на дітей своїх баба не сказали ніколи бодай жартома кривого чи смішного слова. Лиш підпадьомкають:

— Тьомко — Тьомко… Ганько… Гальошко… Тьомко… Тьомко…

І моїй мамі наказували:

— Хвали своїх дітей! Бо як сама не похвалиш, чужі й поготів!

Ще баба мої любили бути у курсі усіх дєл. Ото, бувало, розпалять вогонь у печі, наставлять баняк з борщем, а самі — на ворота. Хто йде-їде:

— А що там чувати?

Встають дід до роботи, встає тато мій:

— Мамо, даєте обідати? (у нашому селі на сніданок — обідали, а в обід — полуднали).

Баба до печі, а в печі давним-давно погасло, дрова перегоріли, а борщ і не брався кипіти. Баба — до діда:

— Омельку, несіть дрова!

Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самі — на ворота:

— Що чувати?

І так до полудня. Точніше, так було доти, доки моя мама не прийшла невістчити.

Пригадую ті, як казала моя мама, свекрушині вереди…

Жили ми тоді усі разом в одній великій хаті з ванькирем і світлицею, тож я все бачила і чула, навіть те, чого не треба було чути. А крім того, вставали ми з мамою рано, до схід сонця, мама — палити, а я — під ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попіл загорне, і затулу під припічком шукає, а баба з полу:

— Щось давно я, Ксеню, косарських вареників не пробувала…

Мама лиш зітхне гірко і знову розкладає в печі вогонь, ставить баняк з водою, йде в комору за мукою, відціджує сир, місить тісто і ліпить бабі на заказ косарські вареники — завбільшки з косарську долоню.

Навряд чи були де ще такі невістки, як моя мама… Але й свекрух таких, як баба мої, теж ще треба було пошукати…

ВІДЬМАЦЬКІ ЗАБАВИ

Рідко стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна, невгамовно-буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в голові моїх неграмотних баби зібралася була, жила й колобродила вся українська демонологія. Шкодую, що була надто мала, аби те все запам’ятати! Шкода також, що часто мама бабі просто забороняла лякати мене нечистою силою і забивати мені голову безбожними казками. Але мої баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в їхній голові, як казала їхня сестра богомільна Килина, через те чортовиння не зоставалось місця для святих та ангелів.

Хоча, зізнавались мої баба, вони на те спеціально не вчилися. Це чортяче знаття було нібито їм на роду написане, з народження дане, бо ж до всього лихий поплутав моїх бабу народитися мізинчиком, вишкребком — останньою, шостою дитиною у своїх мами Марти і тата Павла. А чогось воно так у світі ведеться, що найстаршим і найменшим дітям у сім’ї завжди чорти ввижаються.

На жаль, я була ні сим ні тим, тобто другою у своїх тата й мами дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у війну) і мені нічого не ввижалося, то мусила вірити бабі на слово. Тим паче, що вся та нечиста сила жила не в хащах, болотах та інших пропащих місцях, а, свят-свят, у нашому селі! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило, що кожна друга молодиця в селі з чортами знається, бо як не відьма, то чаклунка або перелесниця, а кожен третій чоловік — вовкулак, дідько, упир чи інше бісове поріддя… А Федорка Мартинова, мужикувата неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличці за прогоном, — місяць жінка, а місяць — чоловік.

— Не лякайте дитину! — жахалася мама, підслухавши про що ми з бабою жебонимо.

Яке — лякайте! Усе було набагато серйозніше. Я бабі вірила до того, що під кожною спідницею мені стало ввижатися помело! А під кожним піджаком — хвіст, а під шапкою — ріжки… Свят-свят! Мертвіючи від страху, я ходила опівночі дивитися, як чорти Данилкові город сапають, а Вусті Микитовій — дітей колишуть, або як Дем’янів Кузьма на свині з колгоспного току у свою комору пашню перевозить…

Звичайно, нічого того я, темна-невидюща, не бачила, через що мої баба Тетяна дуже засмучувались:

— От шкода! Бачиш, не дано тобі… А була б ти перваком або мізинком, як оце я, то бачила б нечисту силу вночі, як у білий день.

— Нащо їй ту вашу нечисть бачити! — сердилася мама.

— Не кажи! У житті все знадобиться! — заперечували баба Тетяна, таємниче головою похитуючи, наче їм теж ті чорти на току горох молотили та дітей колихали.

— Ой, мамо, не грі-і-іші-і-іть! — мало не плакала моя мама, та все очі до неба зводила, ніби просила Бога змилостивитись і не карати нас усіх через одних бабу.

— Не вчи мене! Я міру знаю! — гнівалися баба Тетяна. І я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу, заспокоювалась, бо кому-кому, а мені було відомо, що баба мої з тими чортами таки знають міру.

— У мене хватило б розуму усім сільським відьмам позав’язувати спідниці вузлом над головою, а упирякам штани спустити — і пустити парадом по селу — хай світять страмом. Але — нащо?! Як вони Богові не мішають, то мені й поготів! — казали баба, сміючись, певно, уявляючи собі той парад. Я теж на мить заплющувала очі, але бачила таке, що було не до сміху… а до стиду. Ті здоровенні білі відьмачі срачери і всохли волохаті страмища упирячі мене ще довго переслідували, особливо вночі — не встигну очі склепити, як вони з усіх сторін пруть… Ве-е- е…Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке дитині показувати…Свят! Свят! Свят!

Ага! Так вони, ті гріховодники, й пропадуть! Ага, налякали їх баба парадом! Вони тільки того й чекали — он як вихиляються — похваляються… А найбільше наша кутянська чорнорота, або ще — мордата, як мої баба кажуть, тобто сварлива тітка Домка — перша мастачка за межу битися і сраку показувати. Не встигне яка бідна курка сусідська забігти по дурості своїй курячій у її бараболю, або, не дай Боже, хто із сусідів на межу ступити, як тітка Домка, як труба єрихонська, вже свідків скликає:

— Ой люди добрі, ой же ж подивіться, як мене сусідоньки зі світу зживають! В межу воралися! Худобу свою в городі випасають!

— Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! — дивуються сусіди, позбігавшись.