Грішні, чесніші за херувимів...

печально кліпали… Ніби струшували сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.

На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою, стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру… А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище…

Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата. Три роки підряд жили ми погорільцями…

Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти, ожереди…

У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником…

ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ

Із тієї пожежі, схожої на Страшний Суд, і обкраденої колгоспної комори почалися всі наші біди, або, як казав тато, суцільна Варфоломіївська ніч… Здавалося, кривава війна не здохла під фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби, а приповзла зміюкою підколодною слідом за радянськими солдатами — переможцями і тепер звивалася-шурхотіла по зруйнованих містах і селах, поміж втомленим, понищеним людом… Гримуча змія сталінізму…

— Це ж би тішитися, що живі, та радіти одне одному, а воно… ґудза шукає, а воно навісніє… а воно вбити готове… — журилася моя мама, переживаючи за тата.

На цю тему в родині не любили говорити. Не тому, що боялися… Радше — щоб душу не ятрити. А коли й згадували, то по-різному.

Дядько Тьома Старший билися об заклад, що те міг зробити тільки Савка Вальовський з наказу Сивухи… Тітка ж Ганя, що були тихі, як дід Омелько, але вміли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь Текличку, що нібито нам хату палила і на тата мого присідательові Сивусі доносила.

На жаль, у ті часи я була ще зовсім лопушком, якого в цій історії найбільше цікавило, де й чого голова нашого колгоспу присідає, якщо тітка Ганя чогось так настирливо називають його тільки присідательом. А вже потім, що вона, та Текличка, могла тому Сивусі доносити на мого тата? При тих роздумах мені завжди уявлялося, як те бабисько Текличка щось несе у мішку за плечима Сивусі, що присів у кущах під нашою хатою. Але смішно не було. Було страшно і тривожно…

І, як згодом вияснилося, набагато складніше… І тато це знав. Після війни у зруйнованій, знищеній державі, що врятувала світ від фашизму, серед народу-визволителя тихо зріло невдоволення. Особливо серед молодих рядових фронтовиків, які, визволивши Європу і визволившись від багатьох ідеологічних шор, повернулися з фронту із твердим наміром почати нове життя у новій, облагородженій визвольною місією країні. Натомість застали ту ж саму репресивну сталінську систему, розбухлого від крові, заіржавілого від сліз велетенського молоха, керованого дрібненькими людцями, а на місцях, по віддалених від Москви райцентрах і селах, ще й спротив тиловиків, тих комуністів старої гвардії, які пересиділи війну в евакуації і трималися старих сталінських порядків, як воша кожуха.

Підсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель повертався на рідні руїни в одній шинелі, просякнутій потом і кров’ю ще не загоєних ран, тоді як привілейовані офіцери з генералами везли за собою із визволеної Європи вагони контрибуції…

Сталін, певно, теж остерігався прозріння своїх рядових героїв, але загнати в Сибір цілу армію- визволительку було навіть йому незручно, тим паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства і фабрично-заводська повинність були не гіршим варіантом ніж колимсько-магаданський. Та й було кого депортувати із приєднаних областей, про що тато здогадувався безперечно: із газет і радіо, які всіляко ганьбили українських буржуазних націоналістів, і з розповідей тих, хто їздив після війни у Західну Україну по хліб. Тож вождь і “батько” народу-визволителя вичікував підходящу годину, щоби пустити під серп і молот, тих, хто побував мимоволі “за залізною завісою”. У перший покіс на початку 50-х поклав таких, як мій тато. Устиг… Перед смертю.

Татова ж війна із Сивухою розпочалася одразу, тільки-но він з фронту вернувся. І дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селі райком знову призначив Сивуху, тилову крису, і ще більше обурювався, дізнавшись, що всю війну Сивуха просидів у евакуації. Нібито десь аж за Уралом лісопилкою керував.

— Що то за лісопилка, я знаю, — здогадувався мій політично грамотний тато. — На тому лісоповалі сибірському півсела нашого вимерло…

Тато був із тих фронтовиків, кому війна, хоч і не мати рідна, але світ відкрила. Себто відкрила зовсім інший світ. Європу! Найбільше в Європі його вразили багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і п’ятьма медалями.

Татові тоді було тільки двадцять п’ять. Але люди йому вірили, у правління вибрали, а головне — призначили начальником найважливішого в селі, стратегічного, але поки що порожнього, об’єкту — колгоспної комори.

Оце б моєму татові жити, продовжуючи кращі комнезамівські традиції: з головою чарку пити та ділити крихти колгоспного добра, що зоставалося від продразвйорстки. А народ хай сам собі раду дає. Так ні! Справедливість моєму татові жити по-людськи не давала!

Зрізались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому…

Опалена війною, полита кров’ю земля, як поґвалтована жінка, відмовлялася родити. У величезній державі починалося дещо страшніше, як війна — голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Він був проти того, щоб їх перевиконувати за рахунок селян, як це коїлось у тридцять третьому (згадку про 33-ій татові теж пригадають на суді, як клєвєту на советскую власть).

Удруге зійшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись від голоду, почали їхати в Западну — міняти останню сорочку на хліб.

Зібрала й моя мама свої й татові сорочки, вишиті перед війною, пару хусток, добралася з такими, як сама, до Вінниці, а звідти — крадьки, поночі, в якомусь товарняку — на Западну.

Повернулася мама з порожніми руками. Півпуда борошна і стільки ж круп, які їй вдалося виміняти за останню сорочку, стягнули гаками вуркагани, коли верталася додому на даху товарняка. А могли б і саму стягнути…

Отоді вже тато й не витримав і почав вимагати в Сивухи роздати з комори голодним людям невеликі (стратегічні) запаси борошна, круп, олії. Фронтовики його підтримали, село — теж. Сивуха здався, розділив між колгоспниками ті крихти, але татові того не забув… У сорок восьмому, коли вперше по війні зародила земля, а моя мама народила татові першу дочку, перед Новим роком нагло згоріла наша хата й обікрали колгоспну комору. Отакий збіг трагічних обставин… Тата звинуватили у розкраданні державного майна, судили і присудили (маминими молитвами) рік умовного, сплатити за нанесені державі і колгоспові збитки, або йти в тюрму. А чим сплатити, коли голі- босі сиділи на пожарищі з малою дитиною? Проте люди, згадувала мама, не відвернулися від нас, голих- босих погорільців. Скинулися, хто по скільки міг, і відкупили мого тата від тюрми. За першим разом. А за другим — не змогли, бо за другим разом татові пришили політику…

Тата звинувачували в тому, що нібито він палив колгоспні скирти, розкидав попід хати прокламації (листівки), в яких закликав колгоспників до боротьби проти радянської влади і голови колгоспу Сивухи, вів націоналістичні розмови про самостійну Україну, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталіним війну, в якій народ поніс величезні жертви, співав