чемності.
Не будемо описувати того жалюгідного стану, в якому перебував Генерал. Він забув і про свій програш, і про хворий шлунок. Перед Генералом ніби розверзлась темна безодня, і він висів над нею, безпорадно силкуючись за щось зачепитись. Але те, за що він чіплявся, також пливло над безоднею, і ніде не було жодної речі, яка б мала під собою твердий грунт. Кінець його владі! Тепер влада у державі належала мандрівному фокусникові…
Та це було перебільшення, викликане страхом. Ніхто поки що не зазіхав на владу Генерала. За мить подзвонив телефон. Боячись, що із нього знову викотиться полум’яна куля, Марлон стрибнув за портьєру й німотно застиг там із перекошеним обличчям. А телефон дзвонив довго, настирливо. Нарешті Марлон тремтячою рукою зняв трубку. Дзвонили із поліції. Мандрівний фокусник, якого за наказом Марлона вони затримали на площі, прийшов за кисетом. Ось Марлон почув голос Себастьяна, якому, видно, передали на той час трубку:
— Мій син дуже гнівається. Він шукає кисет, який ви забрали. Це його одяг. Едмундо до нього звик. Я пробував замінити кисет гумовою грілкою, але хлопчикові вона не сподобалась. Він пішов до вас. Ви його там не бачили?.. Правда, він лагідної вдачі і має добре серце. Але ви його дуже розгнівили. Накажіть повернути кисет…
Кисет відразу ж повернули. Едмундо ковзнув у затишну темряву гумової оселі і відразу ж ущух…
А Марлон намагався втовкмачити задубілому від переляку Генералові, якої могутпості можна досягти, приручивши кістлявого володаря блискавиць.
— О мій Генерале! Не шкодуйте нічого. Зробіть його міністром, командуючим — ким завгодно…
Та, пригадавши, як Себастьян потішився на футбольному полі, Марлон уже обережніше додав:
— Правда, це не гарантує нам безпеки. Але як вона може бути гарантована, коли той перевертень лишається поза нашим впливом? Немає меж його могутності. Мені здається, він про це навіть не догадується. Чи просто придивляється, зважує. А потім в один день знищить нас і захопить владу… Ну й личину собі обрав! Ходячий кістяк, та й годі. Але цим він нас не обдурить.
Нарешті Генерал таки отямився. Але його реакція на візит Едмундо була несподівана, навіть смішна. Схопившись на криві ноги, метушливо забігав по спальні.
— Забороняю! Категорично забороняю.
— Що ви забороняєте? — майже сердито перепитав Марлон.
— Кисет, блискавиці та всякі інші трюки. Все це пішло від циркачів. Я їх добре знаю! Забороняю цирк.
— Цирк тут ні до чого, — намагався Марлон урезонити свого примхливого володаря. Але той не слухав, продовжував бігати, розмахуючи руками.
— Кожного, хто з’явиться з блискавицею в кисеті, негайно тягніть на шибеницю. Все!..
Генерал зів’яв, ніби скінчилась дія пружини, що була заведена на кілька хвилин.
Безсило поплентався до ліжка і впав на присмалену ковдру.
— Як же оголосити вашу волю народові? — запитав Марлон.
— Так, як я її висловив, — сказав Генерал і тяжко закашлявся.
Наступного дня на вулицях столиці — на всіх вітринах та дошках для об’яв — з’явився наказ Генерала, у якому заборонялися циркові видовища. А наприкінці чорним по білому було написано:
Далі йшли погрози — аж до смертної кари.
Ця фраза облетіла всі газети світу. З неї глумилися, як тільки могли. Одна із заморських газет писала:
Грізний Генерал у цьому наказі виглядає Зевсом, який розгнівався на власних дітей.
О, занебесні шибайголови! Вони останнім часом так загралися, що перестали розрізняти, де батькова зброя, а де звичайна запальничка.
Проте не всі прийняли цього кумедного наказа так безтурботно. Як кажуть, без вогню диму це буває. Отож на одному із таємничих островів Тихого океану незабаром дехто дізнався і про чарівний кисет, і про дивовижний матч, і про візит кульової блискавки в спальню Генерала.
І ось одного разу…
Але будемо послідовні.
V. Золотоволоса Рут викликає велику грозу
Поволі Едмундо вчився не лише слухати людські розмови через батьків мозок, але й бачити ті предмети, які бачив Себастьян.
Це до нього приходило так, як для наших очей воскресає звичайний світ, коли зникає ранковий туман. Спершу окреслюються невиразні обриси предметів — стовпів, дерев, будинків, — і лише згодом проступають сотні подробиць, які довершують гармонію світу.
Мозок Себастьяна був для Едмундо передавачем, який відтворював зорові образи. Без Себастьяна Едмундо нічого не бачив — він тільки вгадував форми предметів, що йому доводилось інколи сторожко їх обминати.
Якось Себастьян та Едмундо сиділи у Мірти, оточені давніми друзями. Хосе Безвухий і Педро докоряли Себастьянові за його бездіяльність. Хіба публіка не була щедра? Чому ж Себастьян відмовився від своїх трюків із кисетом? Треба ж сяк-так годуватися…
Саме тут хтось із відвідувачів приніс Генералового наказа. Спершу його сприйняли як дивацтво.
— Наш Генерал втратив останню клепку в голові, — реготав Педро. — Блискавка в кисеті! Що за чудасія?.. — Та ось його погляд упав на Себастьяна. — Стривай, це часом не про тебе?..
І Себастьян не став критися. Він розповів друзям про все, що сталося з ним на горищі, коли хмара подарувала йому променевого сина. І хоч тут було щось від казки, але друзі йому повірили. Вони вже не вимагали, щоб Себастьян виходив зі своїм кисетом на вулицю. Навпаки, вирішили приносити їжу для свого друга на горище.
Тут підійшла Мірта і прошепелявила у свою щербину:
— Хіба ж це чоловічий клопіт — носити їжу? Хто б це вам дозволив? Та в мене очі від ганьби повилазять, якщо сеньйор Себастьян не матиме доброї страви.
Її подвійне підборіддя тряслося, а очі усміхалися підступно, нещиро.
Аж ось за її спиною защебетав дитячий голосок. То вбігла небога Мірти — донька її сестри. Була вона в тому віці, коли дитинство мало незабаром скінчитися. Гострі плечі, тонкі руки, худенька шия свідчили про те, що її скоро можна буде назвати підлітком. Відразу ж у похмуру харчевню ніби закрався сонячний зайчик.
— Тітонько! Вас кличуть.
— Хто? — підняла голову Мірта.
— Сеньйор, що привозить м’ясо.
І тут Едмундо вислизнув із кисета, незримо наблизився до дівчинки, лоскітно вплівся в її золоте волосся. Мірта, яка поклала руку на голову небоги, відразу ж її відсмикнула — жінку наче хтось уколов шпилькою. Волосся дівчинки затріщало електричними розрядами.
— Рут! — розсердилась Мірта. — Що у тебе у волоссі?
— Нічого, тітонько.
Тим часом Едмундо відчував себе у її волоссі так, наче то був єдиний світ, де він здатний жити. Яким здавався йому тепер тісним і незатишним батьківський кисет!
А Себастьян боявся, що надто сильне опромінення завдасть шкоди дівчинці. Він покликав Едмундо:
