пам'ятав, що він їв і чи лягав спати. Він порався у домі й не помічав мигтіння коротких зимових днів. Ранній ранок він не відрізняв од пізнього вечора.
Микола Миколайович пішов на базар, купив кислої капусти, картоплі, сухих чорних грибів і зварив кислі щі. З'їв дві тарілки й ліг спати.
Устав, як і досі не відчуваючи часу, знову поїв щів, голосно засміявся, ловлячи себе на думці, що пізнає в інтонаціях свого сміху батьків сміх, і знову чомусь ліг спати…
Відтоді минуло кілька років, і Микола Миколайович забув про свої недуги. Він жив, жив і відчував, що став витривалий, наче міцне старе дерево, щедро полите весняним дощем.
Його раз у раз бачили, як він надто спритно, як на свої літа, біжить кривулястими вуличками містечка, певно без усякого діла, хоч іноді він ніс щось загорнуте в тканину, – тоді обличчя його натхненно світилося й молоділо.
Ті, хто вважалися обізнаними, подейкували, ніби він шукає якісь картини. Витрачає на них тьму- тьмущу грошей, а решту, геть усю, віддає на дрова. І топить – подумати тільки! – всі груби щодня, а в мороз і по двічі, щоб ці його картини не відволожилися. І завжди чомусь уночі, вмикаючи світло в усіх кімнатах.
Скільки ж ото в нього грошиків марнувалося дурно: легким димом через комин в небо, яскравим світлом електрики в ніч, а головне, на нові картини – мало йому було своїх!
Ось тому й голий як бубон.
У містечку ставилися до Миколи Миколайовича з настороженою увагою. Те, як він жив, городянам було незрозуміле й недоступне, проте в багатьох викликало повагу. І, між іншим, люди звикли до того, що будинок Безсольцевих світився вночі й став у містечку своєрідним маяком, орієнтиром для пізніх подорожан, які здалеку верталися в темряві додому.
Вночі будинок був мов свічка в непрозірній пітьмі.
Сусіди могли подумати про Миколу Миколайовича, ніби він страшенно самітний і тому нещасний. Він завжди блукав містом сам-один, у незмінній кепці, яку носив, низько насунувши на лоб, і в потертому пальті з великими охайними латками на ліктях.
За це діти дражнили його «Лата-на-латі», проте, здається, він їх навіть не помічав. Тільки інколи він раптом озирався й дивився їм услід з неприхованим подивом Тоді вони прожогом тікали від нього, хоч він ніколи не лаявся й не гнався за ними.
Якщо з ним заходили в пусті балачки, то він відповідав односкладне й швидко йшов геть, наїжачившись, ніби птах на холоді.
Та одного разу Микола Миколайович з'явився на вулиці містечка не сам. Він ішов у супроводі дівчинки років дванадцяти, якийсь незвичайно поважний і гордий, не схожий на себе. Зупинявся з кожним стрічним і вимовляв одну й ту саму фразу, показуючи на дівчинку: «А це Ленка… – І, значливо помовчавши, додавав: – Моя онука». Так, ніби поруч з ним було не дівчисько, а якась всесвігньовідома величина.
А онука його, Ленка, щоразу страшенно соромилася й не знала, де подітися.
Вона була незграбним підлітком, іще телям на довгих ногах, з такими ж довгими незграбними руками. На спині в неї стирчали, мов крильця, лопатки. Рухливе обличчя прикрашав великий рот, з якого майже ніколи не сходила доброзичлива усмішка. А волосся було заплетене в два тугих канатики.
Першого ж дня своєї появи в містечку Ленка разів по сто з'являлася на кожному з чотирьох балкончиків і з цікавістю дивилася на всі чотири сторони світу, її однаковою мірою цікавили і північ, і південь, і схід, і захід.
Життя Миколи Миколайовича по Ленчиному приїзді майже не змінилося. Щоправда, тепер у крамницю по сир та молоко бігала Ленка, а сам він зрідка купував на базарі м'ясо, чого досі за ним не спостерігалося.
Восени Ленка пішла в шостий клас.
Саме тоді-то й сталася ця історія, яка назавжди зробила Безсольцевих – Миколу Миколайовича та Ленку – знаменитими людьми. Відлуння цих подій, немов дзвін, довго ще линуло над містечком, відгукуючись по-різному в житті тих людей, які були до них причетні.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Усе містечко було всипане обпалим листям: подвір'я, тротуари, покрівлі будинків. І навіть невеличка площа, так звана головна, що лежала між універмагом і крамницею «Госптовари», суспіль була вкрита сухим і ламким листям.
Єдина прибиральна машина й гадки не мала боротися з цим небаченим листопадом, її водій Петько, молодий нахабний хлопець, відчинивши дверцята кабіни й звісивши ноги у величезних болотяних чоботях, курив «Беломор», чекаючи приватних прохачів, яким треба було щось підкинути з крамниці додому.
Граки лаштувалися в далеку путь. Незліченними зграями ширяли вони над містечком, криками зганяючи з дерев ледачих пташенят, що невчасно присіли перепочити.
Ока здулася й потемніла від осінньої поводі, хоча по ній іще шустро бігали останні катери. Старий пором витягли на берег і міцно-міцно прив'язали до старезних могутніх верб, щоб його не забрала нестримна весняна повінь. І в цій веремії Ленка цілими днями гасала по місту. Вона не втомлювалася чудуватися із дивацтв життя: граки відлітали, щоб неодмінно повернутися; пором витягали з води, щоб навесні знову опустити на річку; дерева обпадали, щоб знову порости молодим і міцним листям. Отаке в неї було славне й цікаве життя.
І раптом усе це перестало існувати. Вона не чула голосів людей, не бачила, куди її ведуть дороги, не помічала, що їсть і що п'є.
Сталося це на початку листопада, під час осінніх канікул, а закінчилося першого шкільного дня. Усього лише кілька днів і тривала ця пригода, а життя Ленці перевернула.
Того дня Ленка довго блукала містечком, аж поки опинилася в тополиному гайку біля скульптури «Сплячий хлопчик».
Хлопчик лежав на спині, трохи підігнувши ноги, простягнувши руки вздовж тіла й схилившії голову до плеча.
Він завжди був сумний, а сьогодні здався Ленці напрочуд зажуреним. Можливо, тому, що надто низько висіли над землею хмари, або тому, що на серці в Ленки було бентежно.
Тільки вона відчула себе самітною й нікому тут не потрібною, і їй захотілося негайно поїхати з цього містечка…
Микола Миколайович, мало що помічаючи навколо, займався своєю улюбленою справою. Він стояв на табуретці й легкими порухами м'якої волосяної щітки змахував невидимі порошинки з картин. Це заняття було йому так до душі, що він навіть наспівував собі під ніс. І коли до кімнати вбігла Ленка, то він спершу не помітив, що вона чимось дуже збуджена, що куртка в неї розхристана, губи міцно стулені, а в очах відчай.
Ленка одним махом витрусила з портфеля підручники та зошити й безладно почала бгати в нього свої речі, що траплялися їй на очі.
– Тихіше!.. Тихіше! Навіжена! – Микола Миколайович провів щіткою по золотому еполету Раєвського. – Краще подивися навколо! Поглянь, яка тебе оточує краса. Цим картинам понад сто літ, а вони з кожним роком стають чимраз прекрасніші…
Ленка, не звертаючи уваги на дідуся, гарячкове збиралася далі.
– Нічого ти в цьому не тямиш, скажу я тобі, Лено, хоч і не дурна дівиця. – Микола Миколайович сумно похитав головою. – Ну чого ти тупаєш, наче слон, тільки пилюку вибиваєш із дощок.
– Дай мені грошей на дорогу, – сказала Ленка, квапливо застібаючи портфель.
– А чи далеко зібралася? – Тепер Микола Миколайович провів щіткою по численних орденах генерала.
– Я від'їжджаю.
– А чому так поспіхом? – Він усміхнувся, і обличчя його від цього незвично помолоділо. – Ти що, покидаєш тонучий корабель?
