всі мене боятимуться. Всі Вальки… І всі Петьки… Ото й лад настане– Він тицьнув себе в обличчя кулаком. – Добре собі пику набити б.
– Слухайте! – раптом вигукнув Попов. – Що ж це таке відбувається?.. Шмакова до Сомова сіла, а він- зрадник!..
– Правильно, – сказала Миронова. – Бойкот зраднику! – Вона піднесла руку:. – Голосую… Хто «за»?
Ніхто не наслідував її прикладу.
Тільки Попов підніс руку, потримав, опустив і повільно вернувся на своє місце.
– Ех, ви! – Залізна Кнопка із зневагою подивилася на клас. – Ну, тоді я сама оголошую Сомову бойкот. Найне-щадніший! Ви чуєте? Я вам покажу, як треба боротися до кінця. Ніхто ніколи не уникне відплати!.. Вона кожного спостигне, як Сомова! – Голос у Миронової зірвався, і вона заплакала.
– Залізна Кнопка плаче, – сказала Шмакова. – Десь стався землетрус.
– Усе через неї! Через неї!– повторювала Миронова. – Через матір мою .. Вона вважає, що кожен може жити як хоче… і робити, що хоче… І ніхто ні за що не відповідатиме. Аби лише все було тишком- нишком!.. І ви такі ж самі! Всі! Всі! Такі ж самі!
– Кожен свою вигоду шукає! – радісно вигукнув Валька. – Що, неправда?
– А Безсольцеви? – запитав Васильєв.
– Безсольцеви!.. – Валька зневажливо осміхнувся.
– Таж вони диваки, а ми звичайні.
– Це ти звичайний?! Або я?.. А може, скажеш, Сомов теж звичайний?.. Ми дітки з клітки, – сказав Рудий. – Ось хто ми! Нас треба в звіринці показувати… За гроші.
Маргарита Іванівна мовчки слухала дітей. Але що більше вона їх слухала, то жахливіше себе почувала – якою ж вона виявилася дурною, дріб'язковою егоїсткою. Все-все забула через власне щастя.
Вона підійшла до Миронової і поклала руку на її тремтливе плече.
Миронова ривком скинула руку й жорстоко сказала:
– А вам… краще піти!.. А то чоловіка проґавите.
– Не треба так, – сказала Маргарита Іванівна.
А сама подумала – так їй і треба. Що заслужила, те й одержала, хоча себе одразу ж спіймала на думці, що вона внутрішньо намагається якось себе виправдати.
На річці пролунала сирена катера, що відходив од причалу. Сирена долинула до класу й кілька секунд вібрувала низьким хрипким гудком.
– Сигнал! – Маргарита підійшла до вікна. – Катер відійшов.
Усі до єдиного кинулися до вікон.
Тільки Сомов не поворухнувся.
Вони стояли біля вікон, сподіваючись востаннє побачити катер, на якому від'їздила Ленка Безсольнева – опудало городнє, – яка так перевернула їхнє життя.
Рудий відійшов од вікна, взяв картину, яку залишив Микола Миколайович, розгорнув рушник, і раптом його обличчя неймовірно змінилося, і він несамовито вигукнув:
– Вона!.. Вона!..
Всі мимоволі оглянулися на нього.
– Де?..
– Хто вона?..
– Вона… Ленка! – Рудий показав на картину.
– Як викапана, – прошепотів Кудлатий і загорлав: – Опудало!
– Брешеш! – сказав Васильєв. – Безсольцева!
Так, Машка була дуже схожа на Ленку: голова на тонкій шийці, рання весняна квітка. Вся незахищена, але якась світла й щира.
Всі мовчки дивилися на картину.
І сум, такий відчайдушний сум за людською чистотою, за безкорисливою хоробрістю та шляхетністю чимраз дужче захоплював їхні серця й вимагав виходу. Тому що терпіти далі не було сил.
Рудий раптом підвівся, підійшов до дошки й великими друкованими літерами, що розбігалися у різні боки, написав:
«Опудало, прости нас!»
