– Поглянь-но на нього! – сказала Залізна Кнопка Лен-ці. Голос у неї тремтів від обурення. – Навіть очей не може підвести!
– Так, незавидна картина, – сказав Васильєв. – Обліз трішки.
Ленка поволі підступила до Димки.
Залізна Кнопка йшла поруч з Ленкою, говорила їй:
– Я розумію, тобі важко… Ти йому вірила… Зате тепер побачила його справжнє обличчя!
Ленка підійшла до Димки впритул – варто їй простягнути руку, і вона доторкнулася б до його плеча.
– Затопи йому по пиці! – вигукнув Кудлатий. Димка рвучко повернувся до Ленки спиною.
– Я казала, казала! – Залізна Кнопка була у захваті. Голос її лунав переможно. – Час відплати нікого не обмине!.. Справедливість перемогла! Хай живе справедливість! – Вона вихопилася на парту. – Хло-о-пці! Дів-ча-та! Сомову – найжорстокіший бойкот!
І всі закричали:
– Бойкот! Сомову – бойкот!
Залізна Кнопка піднесла вгору руку:
– Хто за бойкот?
І всі діти піднесли за нею руки – цілий ліс рук витав над головами.
«От і все, – подумала Ленка, – от Димка й дочекався свого кінця».
А діти тягли руки, тягли, й оточили Димку, й відірвали його від стіни, і ось-ось він мав зникнути для Ленки в кільці непрохідного лісу рук, власного жаху та її тріумфу й перемоги.
Всі були за бойкот!
Тільки єдина Ленка не піднесла руки.
– А ти? – запитала Залізна Кнопка.
– А я – ні, – просто сказала Ленка й винувато, як колись, усміхнулася.
– Ти йому простила?-запитав приголомшений Васильєв.
– Ото дурна, – сказала Шмакова. – Він же тебе зрадив.
Ленка стояла біля дошки, притулившися стриженою потилицею до її чорної холодної поверхні. Вітер минулого шмагав її по обличчю: «Опуда-ло-о! Зра-дни-ця!.. Спалити її на вогнищі-і-і!»
– Але чому, чому ти проти?! – Залізній Кнопці хотілося зрозуміти, що заважало цій Безсольцевій оголосити Димці бойкот. – Саме ти – проти. Тебе ніколи не можна зрозуміти… Поясни!
– Я була на вогнищі, – відповіла Ленка. – І по вулиці мене ганяли. А я ніколи нікого не буду ганяти… І ніколи нікого не буду цькувати. Хоч убийте!
– Яка хоробра! – Шмакова лиховісно хихикнула: – Одна проти всіх!
– Коли так, то Опудалу теж бойкот! – загорлав Валька. – Ату-у-у їх! – Він свиснув.
Але свист його згас, бо ніхто його не підтримав.
У цей час з'явилася весела й ошатна Маргарита Іванівна.
– Це що ще за збори? Ви що, дзвінка не чули? – сказала вона. – Швидко по місцях! У мене приголомшлива новина… – Маргарита Іванівна помітила Лейку: – Ти ще не поїхала? Це чудово! – Її погляд зупинився на Ленчиній стриженій голові. – Ти що, захворіла?..
– Вона спалила коси біля вогнища, – сказав Васильєв, – і постриглася.
– Біля вогнища? – перепитала Маргарита Іванівна. – Біля якого вогнища?
Але приголомшлива новина, про яку Маргарита Іванівна хотіла усіх повідомити, била в ній ключем, і вона відразу забула або, точніше, звикла до того, що Ленка пострижена, бо обпалила коси біля якогось вогнища.
– Діти, діти! Увага!.. – Вона постукала кісточками пальців по столу, щоб усіх утихомирити. – У-ва-га!.. Слухайте! – Голос у Маргарити Іванівни дзвенів надзвичайно радісно: – Зараз вам Лена Безсольцева розповість приголомшливу новину.
– Яку новину? – не зрозуміла Ленка.
– То ти нічого не знаєш? – здивувалася Маргарита Іванівна. – Хіба тобі дідусь нічого не казав? Не може бути!.. Ну гаразд! Тоді я вам усе скажу сама. – Вона пройшлася поміж рядами, повернулася до вчительського столу. – Діти! Я щойно довідалася, що всім вам добре відомий Микола Миколайович Безсольцев, Ленин дідусь, подарував місту свій будинок і колекцію картин, яку збирали кілька поколінь Безсольцевих і яка належить пензлю їхнього предка, художника, який жив у дев'ятнадцятому столітті!.. Тепер у нас теж буде міський музей! – Музей?! – Ленка була приголомшена.
– А скільки йому заплатили? – з цікавістю запитав Валька.
– Я ж пояснила – він це все подарував! – знову радісно сказала Маргарита Іванівна.
– Задарма? Все-все задарма?..
– Авжеж, – відповіла Маргарита Іванівна. – Розумієте, який це чудовий початок для великої і благородної справи!
Валька розгубився. Смисл життя втрачав для нього основу. Він хотів заробити багато-багато грошей, він мав це за найбільше щастя, тому що за гроші він купив би собі автомашину, кольоровий телевізор, моторний човен і жив би собі на втіху. І раптом «хтось», з власної волі, відмовляється від усіх цих багатств. Від будинку, який коштує тисячі. Від картин, які, кажуть, коштують мільйон.
І весь клас ахнув. Діти, звісно, не розуміли справжнього значення картин, які Микола Миколайович віддав місту, але славнозвісний будинок на горбі вони знали від самого дитинства. Він, хоча був для них казковим палацом, про який вони знали стільки дивовижних історій, існував для них реально. І те, що тепер будинок Безсольцевих належить місту, справило на них разюче враження. Вони з захопленням і з великим зачудуванням дивилися на Ленку як на людину, причетну до чогось їм незрозумілого, але чудесного.
У класі було так тихо, так нескінченно тихо, що нерішучий стукіт у двері пролунав надто гучно.
– Так-так, увійдіть! – сказала Маргарита Іванівна. Двері прочинилися, і в отворі з'явилася постать Миколи
Миколайовича. В руці він тримав щось загорнуте в рушник. І весь клас, підкоряючись якомусь новому, незбагненному почуттю, безгучно підвівся перед Миколою Миколайовичем.
– Пробачте, – сказав він. – Я мушу перервати вас. – Лено, ми запізнюємося на катер.
– Товаришу Безсольцев… Миколо Миколайовичу! –
Маргарита Іванівна схопила його за руку й втягнула в клас. – Це ви?! Заходьте, будь ласка.
– Ми йдемо, йдемо… – Сказав Микола Миколайович. – Ми не будемо вам заважати.
– Дозвольте передати вам… – Маргарита Іванівна розхвилювалася, – наше захоплення… Ви така людина! Така людина!.. Я вперше в житті зустріла таку надзвичайну людину. Спасибі вам! Слово честі, я зараз розревуся…
– Пробачте, – Микола Миколайович був украй збентежений.
«Отже, вони про все довідалися, – подумав Микола Миколайович. – Отже, хтось, на хвості уже розніс цю новину по всьому місту». Йому стало радісно й сумно водночас: йому хотілося повідомити про це Ленку самому.
Річ у тім, що коли Микола Миколайович віддавав свою заяву з приводу будинку та картин до райвиконкому, то там виявилася давня знайома, директор місцевої музичної школи. І вона краєчком вуха почула, про що він говорив, дочекалася в коридорі, підбігла до нього й запитала підкреслено шанобливо й трохи витіювато:
– Миколо Миколайовичу, може, ви будете такі ласкаві, що дозволите не робити з вашої заяви таємницю?..
Він кивнув, що начебто дозволяє, бо побачив, що вона дуже схвильована, і зрадів цьому. Одначе наступної миті подумав, що краще їй цього не дозволяти, але її вже не було в коридорі, як оком змигнути вона десь зникла.
– Дідусю, ти заради мене?! – запитала Лена. – Всі картини?! Як же ти житимеш без них?..
– Не тільки заради тебе, хоча ти й відіграла в цьому не останню роль, – голосно й вільно відказав Микола Миколайович. Він зробив незвично широкий жест рукою і став раптом розкутим, легким, святковим, гарним. – Це давня моя мрія. Вчора вона знову завітала до мене. І ось…
Микола Миколайович замовк і довго-довго мовчав, так довго, що встиг роздивитися уважніше, ніж завжди, обличчя дітей, які сиділи перед ним і з якими в нього були такі складні стосунки.
