переляканий. «Оце його перекосило, то перекосило», – подумала вона, плавно підійшла до нього й мовила:
– Вибачайте-даруйте!.. Забула вас привітати з днем народження. Ото дурна! Прийшла, можна сказати, за цим і забула.
Димка стояв у якійсь неприродній позі, повернувшись до Ленки боком, щосили намагаючися не зустрітися з нею очима.
– А ти чому, Сомов, од мене відвертаєшся? – Ленка ляснула Димку по плечі, – Чому ж ти так тремтиш, бідолашний?.. Схуд. Невже страждаєш, що я виявилася зрадницею? Га?.. Звісно, важко. Ти такий сміливий і чесний, а дружив з негарною дівчинкою, з якою нікому не слід дружити! Вона – ябеда!.. Донощик!.. Гадина- а-а! – Вона підійшла до Рудого. – Твої слова, Руденький!
– А я й не відмовляюся, – сказав Рудий. – Мої слова.
– Настане час, Толику, – відмовишся, – відповіла Ленка. Проте на ці Ленчині слова Рудий нічого не відповів. Та
Ленка й не чекала від нього відповіді. Вона вже рушила далі, до Миронової, зазирнула їй у вічі й сказала:
– Привіт, Залізна Кнопко!
Їй хотілося з кожним зіткнутися, на кожному перевірити свою хоробрість.
– Привіт, коли не жартуєш, – відповіла Миронова. – А що далі?
– Дивуюсь я з тебе, – зітхнула Ленка, – ось що.
– Чому ж ти дивуєшся, якщо не таємниця? Миронова була не Рудий, вона не здавала своїх позицій.
– Тому, що ти така правильна, а знаєшся з Валькою. А він – шкуродер. Ай-ай-ай!.. По карбованцю здає собак на шкуродерню. Отак, правдоборцю!
– Ну ти, легше! – стрепенувся Валька.
– Що це ти мелеш про Вальку? – запитав з прогрозою Кудлатий.
– А що, хіба ти, пикатенький, кинув з бідолашних собачок здирати шкури? – Ленка смикнула Вальку за краватку й обернулася до Кудлатого: – Ну стусони мене, щоб я замовкла! Ну доведи, що сила – це найголовніше у житті!
– І стусоне! Стусоне! – вигукнув Валька, –Набріхуєш на мене! Базікало! – замахнувся він на Ленку.
– Ой, боюся! – Ленка засміялася, проте не похитнулась і не відступила.
А Валька побоявся її вдарити. Завжди бив влучно, а тепер злякався.
– Ну, до побачення!.. – Ленка помахала всім рукою. – Щось мені зробилося з вами нудно. Радійте… Ви ж домоглися свого! Ви – переможці!.. Завтра я від'їжджаю. Тож давайте хором – раз, два, три: «В нашому класі біль-ше не-має Опу-да-ла…» Ну!.. Любенькі!.. Ну чого ж ви язики проковтнули?
Ленка зірвала з Шмакової квітку з сукні й приколола собі на куртку. Поволі застебнулася. Натягнула шапку по брови, ховаючи свою стрижену голову. Потім серйозно й сумно мовила:
– Чесно кажучи, шкода мені вас. Бідні ви, бідні люди, – і пішла собі.
Зникла, випарувалася Ленка, начебто її тут і не було. У кімнаті панувала моторошна неприродна тиша.
І раптом Кудлатий рвонувся вперед і схопив Вальку за руку:
– Що це Безсольцева про тебе тут молола?
– Та вигадала вона все!– залементував, випручуючись, Валька. – Кому повірив? Змії?
– А це що? – Кудлатий висмикнув з Вальчиної кишені повідець з нашийником. – А це що?! – Він потряс повідцем перед носом до смерті переляканого Вальки.
– Це?.. – Валька про всяк випадок відступив під натиском Кудлатого. – Це?..
– Знаряддя шкуродера! Ось це що! – вигукнув Рудий.
Кудлатий кинувся до Вальки, а той рвонув вбік і заметався навколо столу. Він бігав, шпурляючи під ноги Кудлатому стільці, проте ще не здавався, а вигукував на ходу слова погрози.
– Я Петькові скажу! В нього дружки!.. Тебе скрутять! Можеш у свого батька запитати!.. Він тобі розповість!..
– Кудлатий, це вони! – здогадався Рудий. – Слухайте, це вони!.. Отже, це Петькові дружки прострелили руку твоєму батькові, коли він у них лося відбивав! Точно!..
– То це ви! – заревів Кудлатий і, змітаючи все на своєму шляху, кинувся на Вальку.
Валька рвонув до дверей, щоб урятуватися втечею, але Рудий дав йому підніжку – він упав, і Кудлатий напосів на нього.
Нарешті Валька все ж примудрився, вирвався, підхопився, щоб бігти, але опинився на повідці, на якому водив собак на шкуродерню.
Нашийник щільним кільцем облягав Вальчину шию, а кінець повідця міцно тримав у руці Кудлатий, і обличчя в нього було похмуре й нещадне.
– Ти що?.. – Валька заплакав. – Ти що?.. Хлопці, – благав він, – дівчата! Кудлатий мене задушить!..
– Вийдімо звідси, – сказав Кудлатий і потягнув за повідець, не дивлячися на Вальку.
Валька понад усе боявся вийти кудись із Кудлатим, він опирався і листом стелився, він хапав повідець і вигукував:
– Хлопці, хіба так можна? Хлопці, дівчата!.. Людина на повідці?!
Проте ніхто не заступився за Вальку. Тоді Валька став благати:
– Кудлатий, – благав він, – я більше не буду! Це все Петько! Ось і Димку запитай!.. Він знає, він скаже: Петько – звір!
– Кому кажуть – вийдімо!– Кудлатий міцно потягнув за повідець.
Валька не встояв. Він упав навколішки й підповз до Миронової:
– Миронова, чого ж ти мовчиш? Заступися!.. Я більше не буду!
– Відпусти його, Кудлатий, – сказала Миронова. Кудлатий погаявся мить, а тоді шпурнув повідець Вальці в обличчя.
– А ти встань! – гидливо сказала Миронова Вальці. – Не плазуй!
Валька схопився на рівні і, знімаючи тремтливими руками нашийник, швидко промовив:
– Я все по закону… Собак беру бродячих…
– Іди геть! – наказала Залізна Кнопка. – Не годен ти для нашої справи.
– Чому? – здивувався Валька. – Хіба я з вами не в згоді? Хіба я не ганяв Опудало?
– Ти у згоді?.. – Залізна Кнопка наступала на Вальку. – Ти, шкуродер, з нами у згоді?!
Валька склав повідець у кишеню, нахабно усміхнувся і вийшов з кімнати. Потім застукав у шибку, вигукнув солодко-лагідним голосом:
– Діточки, вам пора у ліжечка, – зареготав і зник. Кудлатий стояв, низько похиливши голову, міцно стиснувши кулаки, які йому завжди допомагали, а тепер чомусь не допомогли. Усі інші пригнічено мовчали.
– Не сподівалась я такого від Опудала, – порушила нарешті тишу Залізна Кнопка. – Всім урізала. Не кожен з вас на це здатен. Шкода, що вона виявилася зрадницею, а то я з нею подружилася б… А ви всі – нікчеми. Самі не знаєте, чого хочете. Отак, діточки. Ну, привіт.
– А як же тістечка? – зупинив її Димка. – Ми ж іще чаю не випили.
– Тістечка? Зараз саме час…
– Точно, – підхопив Димка, хоча вигляд у нього при цьому був невпевнений…
– Їжте на здоров'я, а мене й без солодкого нудить. – І Миронова пішла, ні на кого не дивлячись.
– Миронова, стривай! – гукнув їй услід Кудлатий. – Я з тобою.
– Ти ж до мене збирався? – зупинив його Рудий.
– Передумав, – на ходу відповів Кудлатий, – додому охота.
– Тоді й я з вами, – сказав Рудий і кинувся слідом за Мироновою та Кудлатим.
Грюкнули двері – вони пішли.
У кімнаті лишилися тільки сам новонароджений та Шмакова з Поповим.
– Може, даремно ми з тобою нікому… нічого?.. – тихо запитав Попов у Шмакової. – Га?..
– Ти про що? – насторожився Димка.