усе покинути й поїхати з нею.
Надумав покинути своє місто!
Свій дім!!
Свої картини!!!
Ленка схопила скриньку з цвяхами й потягла її до дідуся. Микола Миколайович узяв із скриньки цвяхи й забив два останні вікна.
Будинок Безсольцевих знову осліп і оглух.
Микола Миколайович, важко ступаючи, зліз з драбини.
Ленка тицьнулась йому в груди й заревла.
Тепер, коли роботу було закінчено, він якось протягло зітхнув – боявся, йому забракне сил поглянути на свій забитий будинок.
– Ну годі! – сказав Микола Миколайович. –Чого ми з тобою, мов двоє дурників, розревлися на очах у всіх! Хіба ми ховаємо когось?.. Навпаки – ми живі! Ми живемо на повен хід! Ми здійснимо ще щось надзвичайне!
Потім, нашвидку поснідавши, відключили електрику й газ, перекрили воду в садовій колонці й позамикали всі двері. Навантажили два чемодани й мішок яблук на садовий візок. Зверху Микола Миколайович поклав картину, дбайливо загорнуту в старий рушник, якого вишила хрестом іще бабуся Колкіна; це була їхня «Машка». І вони пішли на пристань, гнані внутрішньою тугою, яку обоє намагалися приховати одне від одного.
– Дідусю, – сказала Ленка, допомагаючи Миколі Миколайовичу везти візок, – ти здорово придумав з «Машкою». – Вона схопила картину. – Краще я її понесу. Повісимо її на найвидніше місце і всі картини згадаємо. – Зазирнула йому в очі: – Правда, дідусю?..
– Правда, Олено! – відповів Микола Миколайович і чомусь засміявся.
– А чого ти смієшся? – не зрозуміла Ленка. – Чого радієш?
– У мене для цього сила причин, – збуджено відповів Микола Миколайович. – Зараз сядемо на катер, і я тобі їх вичерпно викладу.
І отоді-то вони й почули знайомі тривожні вигуки:
– Тримай! Три-и-ма-ай!
Слідом розлігся свист і тюкання погоні. Ленка звично втягнула голову в плечі. Микола Миколайович помітив це й запитав:
– Ти що, знову злякалася? Забула, яка ти хоробра?..
Ленка кивнула, дослухаючись до криків, які лунали чимраз ближче.
– А ти не забувай, – суворо мовив Микола Миколайович.
– Я намагаюся, – сказала Ленка.
Вона приготувалася до зустрічі з незламною Залізною Кнопкою та її дружками. А що, коли вони зараз улаштують їй «почесні проводи», кричатимуть на неї «Опудало» на очах у всіх пасажирів катера? Що тоді? Легкий озноб пройняв її тіло, проте вона все ж напружилась і поклала собі: якщо вони це зроблять, то вона кинеться битися. Вона не відступить. Ні, не відступить!..
– Потримай, будь ласка! – Ленка віддала Миколі Миколайовичу згорток з картиною і поволі, якось по- новому, відкинувши голову назад, пішла назустріч крикам, що лунали вже зовсім близько.
Але потім сталося щось несподіване – вона побачила, що біжить Димка! А слідом за ним, на чолі з Мироновою і Кудлатим, майже весь шостий клас – може, чоловік двадцять, – вони гнали Димку! А вона перелякалася – от комедія!
Димка біг незграбно, підтюпцем, мов курка з підбитим крилом, притискаючися до огорожі, щоб його менше було видно, й щохвилинки озирався назад побілілим від страху обличчям.
Зате у переслідувачів очі горіли лютим вогнем, щоки палали нервовим рум'янцем людей, які мали право на гнів.
Хтось ухопив Димку за руку, хтось підставив ніжку. Він упав, одразу ж підхопився, вирвався з чіпких рук переслідувачів і побіг далі, мелькаючи п'ятами.
Усі шквалом промчали повз Миколу Миколайовича й Ленку, не помічаючи їх.
Вони кричали:
– Тримай його!
– До школи! Жени до школи!..
– Попався, гаде!..
Вони зникли так само швидко, як і з'явилися.
– Дідусю, – самими губами вимовила Ленка, – отже, Димка таки признався?
– Виходить, признався, – відповів Микола Миколайович.
– А що тепер буде? – запитала вона, втупившись у Миколу Миколайовича переляканими очима.
– Що буде? Тепер вони з тебе зроблять героя.
– Еге?.. – Ленка відверто засміялася. – Що ж мені робити?
– Ну, святкуй перемогу! – Микола Миколайович чомусь із сумом та подивом поглянув на Ленку.
– Я збігаю, – сказала Ленка, – подивлюся…
– Не треба, Олено! – попросив Микола Миколайович. – Лежачого не б'ють.
– Але я тріумфую! – чомусь із викликом вигукнула Ленка. – Я святкую перемогу!
– Олено, стривай! – спробував зупинити її Микола Миколайович.
Проте Ленка не послухалася його й кинулася слідом за дітьми до школи.
Микола ж Миколайович незграбно потягнув візок, перекинув його – чемодани, мішок з яблуками й картина впали. Він швидко підняв візок, склав усе назад, відкотив його вбік, узяв картину й заквапився за Ленкою.
Ленка вбігла в клас, коли Димка під натиском дітей, рятуючись од них, виліз на підвіконня.
– Бий його! – заволав Валька й схопив Димку за ногу, щоб стягти з підвіконня.
– Не примазуйся! – із зневагою ввірвала його Залізна Кнопка. – Не лізь до нас із своїми брудними руками!
Кудлатий стусонов Вальку, і той відскочив убік. А діти почали поволі наступати на Димку, як колись наступали на Ленку.
– Пустіть мене! – скрикнув він. – А то я… – він безпорадно озирнувся в пошуках порятунку, – вистрибну у вікно!
– Не вистрибнеш! – сказала Миронова. – Ніжку зламаєш, а це боляче.
Димка зацькованими очима подивився на Залізну Кнопку, весь якось у відчаї випростався й розчинив вікно.
Всі: «Ах!» – і відсахнулися.
Ото саме в цей час у клас і вбігла Ленка. Ніхто її не бачив, бо вони всі стояли до неї спиною. Вся їхня увага була прикута до Димки.
– Злізь з вікна! – тихо й спокійно промовила Ленка. Димка рвучко оглянувся, побачив Ленку… і зістрибнув з підвіконня.
– Наша красуня прийшла! – проспівала Шмакова, хоч у її голосі відчувалася якась непевність.
Діти веселою юрмою оточили Ленку:
– Привіт, Опудало!
– Здорова будь!
– Наше вам!..
– Виявляється, ти молодець, Безсольцева! – Кудлатий ляснув Ленку по плечі.
– От добре, що ти ще не поїхала, – сама Залізна Кнопка, усміхаючись, підходила до Ленки. – Чому ж ти нам одразу все не сказала?.. Втім, це твоє особисте діло.
А Димка тим часом зметикував, що всі про нього забули, прослизнув понад стіною поза спинами дітей до дверей, узявся за ручку, обережно натис, щоб відчинити без скрипу й утекти… Ах, як йому хотілося щезнути саме зараз, поки Ленка не поїхала, а потім, коли вона поїде, коли він не буде бачити її осудливих очей, він що-небудь придумає, неодмінно придумає… Останньої миті він оглянувся, зіткнувся поглядом з Ленкою – і завмер.
Він стояв сам біля стіни, потупивши очі.
