гребінці, електричну машинку. Вона явно збиралася йти.
– Знову вирішила зробити зачіску? Виходить, сподобалося… Тільки нічого не вийде, – зауважила тьотя Клава якось єхидно.
– Ви не хочете мене стригти? – запитала Ленка.
– Не хочу, – відповіла тьотя Клава, прибираючи далі Інструменти. – Робочий день закінчився.
– Тому що я зрадниця?
– Я не маю права вибору клієнта, – відповіла тьотя Клава. – Подобається він мені особисто чи ні, повинна його обслужити. – І раптом зірвалася, голос у неї затремтів: – У мого Толика батько в Москві. Він його три довгі роки не бачив. Толик ночі не спав, вигадував, як вони зустрінуться, про що розмовлятимуть і куди підуть… Я йому: «А може, в батька робота?» А він мені, дурненький: «Нехай з роботи заради, мене відпроситься. Адже рідний син приїхав!..» Я так хотіла, щоб він подружився з батьком! А ти мого руденького під самісінький корінь зітнула…
– Не стинала я його, – сказала Ленка і, сама не сподіваючись цього, вперше призналася, тому що в неї не було іншого виходу. – Це не я їх зрадила.
– Ну навіщо ж ти брешеш? – обурилася тьотя Клава. – Заради якоїсь там зачіски. Ну ти дітка з клітки.
– Я не брешу! Я цього ще нікому не казала… Вам першій. Я на себе чужу провину взяла.
– Навіщо ж ти це зробила?. – тьотя Клава недовірливо скосувала на неї.
– Допомогти хотіла… одній людині, – відповіла Ленка.
– А та людина що ж? – обережно запитала тьотя Клава.
– Сказала, що признається… трохи перегодя. Щоб я потерпіла. І не призналася.
– А ти? – тьотя Клава з жахом подивилася на Ленку.
– А я все мовчу, – відповіла Ленка.
– Ой, нещасна твоя голівонька! – заголосила відразу тьотя Клава. – А може, краще розповісти все дітям? Вони зрозуміють… – Але вона тої миті збагнула, що це не вихід для Ленки, й швидко відступилася: – Ну гаразд, гаразд, я тебе вчити не буду, не з моїм розумом міркувати про це. Сама в житті багато дурниць наробила. – Рішуче взяла халат і дістала інструменти, брязкаючи ними. – Тільки ти йому не пробачай!.. – Обернулася до неї гнівним обличчям: – Дай слово, що не пробачиш!
Ленка змовчала.
– Ти чого мовчиш? – тьотя Клава обурено наступала на Ленку, озброєна ножицями й гребінцем. – Може, ти йому вже пробачила?
– Нізащо! – відказала Ленка.
– Сідай у крісло, – звеліла тьотя Клава. – Ти будь гордою! Хтось же повинен не пробачати!.. Люба моя, золота, я з тебе таку красунечку зроблю! Він очманіє!.. А ти плюй на них, на чоловіків, праворуч і ліворуч…
Тьотя Клава розв'язала стрічки на Ленчиних косах.
– Коси можна не розпускати, – сказала Ленка.
– Це чому ж?
– А мене… наголо.
– Це що за вибрики! – обурилася тьотя Клава. – Чого це ти кару єгипетську собі вигадала?
– Мене Опудалом дражнять, – сказала Ленка.
– То й що? – відповіла тьотя Клава. – А мого Толика – Рудим.
– Я хочу, щоб усі бачили, що я страховисько!.. Що я справжнє опудало!
– Ну вже ні! Ліпше я тебе красунею зроблю. – Тьотя Клава усміхнулася. – Гарна зачіска знаєш як допомагає!.. – Вона заходилася розчісувати Ленчині коси. – Ось побачиш! Я тебе зараз зачешу, постараюсь, і в тебе настрій зміниться.
– А я – опудало! – Ленка підхопилася. – І не боюся цього! Я всім це доведу!.. – Вона схопила ножиці й почала кремсати свої коси.
– Ти що, ненормальна?! – тьотя Клава кинулася до Лейки. – Зупинися!..
Ленка бігала по перукарні, ухиляючися від тьоті Клави, шмигаючи поміж крісел, кремсала свої коси й кричала:
– А я опу-да-ло! А я опу-да-ло!..
Нарешті тьотя Клава спіймала Ленку, хоча було вже пізно: та встигла вистригти кілька пасом волосся.
– Що ж ти накоїла? – Тьотя Клава пригорнула Ленку до себе й заколисувала, наче маленьку. – Лопушок ти нещасний… А руденький мій був колись добрий. Слово честі! Серце м'яке… А на тебе горлав: «Гадина!» Додому того дня прийшов наїжачений, грубіянив. А потім, не повіриш, заплакав раптом мій Толик зовсім як маленький.
– А я досі не знала, що його Толиком звуть, – сумно сказала Ленка.
– Толиком… Толиком… –Тьотя Клава підвела Ленку до крісла. – Сідай, люба, я тебе пострижу, як хочеш пострижу.
Ленка сіла в крісло, і тьотя Клава вкрила її простирадлом.
А тим часом свято в Димки Сомова доходило кінця. Частина дітей порозходилась, і лишилася тільки мироновська компанія, найближчі друзі.
– Давайте гуляти до ранку, – запропонувала Шмакова. – Шмакова діло каже! – вигукнув Попов. – Га, друзі?.. У Попова Шмакова завжди пропонувала «діло».
– Кудлатий, ти ночуєш у мене, – сказав Рудий.
– Щастить! – відповів Кудлатий. – Не треба чалапати у лісництво.
Валька підскочив до програвача й увімкнув його на всю потужність.
– Щоб у Безсольцевих шибки дзвеніли! – реготнув він. –Добре веселимося!..
Шмакова схопила за руку Димку, і вони почали танцювати. Шмакова крутилася, вигиналася – танці були її стихія.
І ось тої миті відчинилися двері, й з'явився новий, зовсім несподіваний гість. У кімнату ввірвалася Ленка.
Але яка!.. Невпізнанна!..
Плетена шапочка натягнена по брови, куртка нарозхрист, а під нею знаменита обгоріла сукня.
Але річ була не в тім, як вона була вдягнена, а в тім, яке в неї було незвичайне обличчя, змінене до невпізнання її сміливим учинком. Досі обличчя в неї бувало добрим, милим, відчайдушним, безпорадним, а тепер воно було натхненно-рішучим.
І всім одразу стало зрозуміло, що прийшла вона до них для того, щоб зробити те, що хоче. І заважити їй ніхто не зможе.
Вони все це зрозуміли й завмерли. Щойно оце сміялися, реготали, танцювали – і враз скам'яніли. Чекали, що ж буде далі.
А Ленка не квапилася.
– Браття, чого ж ви не танцюєте? – запитала Ленка. – Давайте!.. Стрибайте!.. – Вона почала танцювати, викривляючись та блазнюючи. Але тої миті платівка закінчилася, музика увірвалася, і запала тиша.
– Шкода, не потанцювали, – Ленка подивилася на хлопців та дівчат і вперше, зустрічаючись з ними поглядом, не здригнулася. Вона відчула у своїй душі давно забутий спокій. – Які ви всі гарні!.. – Пройшлася кімнатою, розглядаючи кожного, немовби дуже давно їх не бачила. – Не діти, а картинка!
Ленка зупинилася посеред кімнати.
– А я – опудало! – Притьмом смикнула шапочку, відкриваючи всьому світу свою острижену голову. – Опу-да-ло!– Ленка поляскала себе по голові. – Гарний качанчик! І рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха. Правда, Шмакова?
Ленка усміхалася, і кутики губів у неї повзли вгору, а зона намагалася розтягнути їх якомога дужче, шоб вони якось дістали до вух. При цьому вона крутила головою, щоб усім було видно, яке вона справжнє страшне опудало!
Всі, як і доти, мовчали. Можна сказати, що вони тільки безмовно ахнули.
Ленка ж спершу в гарячці взагалі забула про Димку, а потім побачила, який він стояв блідий і
