Ленка раптом замовкла й поглянула на Миколу Миколайовича.
– Ото яка дурна, – сказала вона. – Тільки оце зараз зрозуміла, що вони з мене сміялися. – Ленка вся витягнулася, тоненька, вузенька. – Мені треба було тебе захистити… дідусю!
– Дарма, – відповів Микола Миколайович. – Мені навіть подобалося, що вони в мене яблука цупили. Я за ними часто підглядав. Вони шастали по садку, бігали пригнувшися, набивали яблука за пазуху. В нас із ними була начебто гра. Я вдавав, ніби не бачу їх, а вони з відчайдушною хоробрістю цупили яблука, можна сказати, ризикували життям, а проте знали, що їм за це нічого не буде.
– Ти добрий! Я й тоді їм відповіла, що ти добрий. А Попов сказав:
«Моя матуся йому на пальто пришивала лати. Каже: «Ви ж відставний офіцер. У вас пенсія. Вам не личить із латами». А він – це тобто ти, дідусю: «У мене зайвих грошей нема».
«Ну ти, Попов, даєш! – вигукнув Рудий. – Ти що ж, думаєш, він жадібний?»
А Валька підхопив:
«Він жадібний?! Він моїй бабці за картину відвалив триста карбованців. Це, каже, картина мого прапрапра-пра…»
Всі розвеселились і заходилися вигадувати, хто що міг:
«Бабусі!»
«Тітоньки!»
І тоді я стала реготати. Еге ж смішно, Ідо вони нашого прапрадідуся переробили на прапрабабусю та на прапра-тітоньку? – запитала Ленка в Миколи Миколайовича. – Регочу я та регочу, ніяк не можу зупинитися. Я коли регочу, то геть про все забуваю.
Ленка несподівано коротко засміялася, ніби дзвіночок дзенькнув і впав у траву, й знову стисла губи.
– Це колись я про все забувала, – виправилася Ленка і з погрозою додала. – А тепер… – Вона замовкла.
Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона розповідатиме далі. Він дав собі слово не перебивати її. Та й самому йому хотілося розібратися в усій цій історії. 1 слухати Ленку було легко, бо переливи її голосу, вираз очей, що то загасали, наче облиті водою жаринки, то знову полум'яне й несподівано спалахували, зачаровували його.
За все своє довге життя Микола Миколайович не бачив такого обличчя. Від нього віяло таємничою силою часу, немов воно прийшло до нього через віки. Він це відчував гостро й постійно.
А може, це відчуття виникло в нього після появи в домі «Машки»?
– Взагалі я ніколи не кінчила б сміятися, якби не Валька, – знову заговорила Ленка. – йому було смішно, шо ти купив у його бабусі картину за триста карбованців.
«Бабця, каже, з радості мало не померла. Думала, одержить двадцятку, а він їй триста!..»
Валька підбіг до дошки й намалював квадрат, не більший за портфель.
«Ось за таку малюсіньку картинку – три сотні! – верещав Валька. – А на картинці була намальована тітка з буханцем».
– «Жінка з короваєм», – суворо і багатозначно докинув Микола Миколайович.
– Я знаю, ти не хвилюйся, я знаю всі твої картини, – виправдовувалася Ленка й провадила далі:
«А ще перекажи своєму дідові, – закричав горлатий Валька, – що ми його вітаємо, що в нього така онука… Ну точнісінько як він!»
«Вони з Латою-на-латі – обоє рябоє!» – сказав Рудий.
А я чомусь підхопила:
«Авжеж, ми з дідусем обоє рябоє!»
Микола Миколайович цілком виразно уявив собі, як Ленка, мабуть, од розгубленості вигукнула ці слова. І ніби тішачись з них, вона підстрибнула на місці й завертіла головою, мов папужка, і кутики губів у неї вигнулись угору, йому подобалася її безпорадна й щира усмішка. А для них це забава – та й годі.
– Кудлатий так і вигукнув:
«За-ба-ва! Ну й забавна ти, Безсольцева Лена!»
А Рудий, зрозуміло, підхопив:
«Не забавна вона. А опудало!»
«Городнє!» – похлинувся від захоплення Валька.
Звісно, вони почали реготати з Лейки, викаблучуючись кожен на свій лад.
Хто хапався за живіт, хто хвицав ногами, хто вигукував: «Ой, далі не можу!»
Ленка, щира душа, вирішила, що вони просто веселилися, що вони сміялися з її слів, з її жарту, а не з неї самої.
Ленка зауважила, що Микола Миколайович якось підозріло причаївся, ніби його щось не влаштовувало в її розповіді.
– Дідусю, ти мене не слухаєш? – запитала вона тремтячим голосом. – А чому?
Микола Миколайович збентежено звів на неї очі, не знаючи, як повестися, – правду йому казати не хотілося, щоб зайвий раз не засмучувати Ленку, і брехати було важко.
– Не відповідай! – Ленку наче блискавкою пронизало – вона про все здогадалася. – Тобі мене шкода стало? Так? Вони з мене сміялися? Так?.. Уже тоді? – Вона жалібно усміхнулася: – Подумати лише, а я й гадки не мала. Все прийняла за чисту монету… Атож. Сміялися. Я бачу, бачу себе збоку – ну просто я була якась дурка… – І тихо додала:– Справді, дурка з морозу.
Раптом обернулася до Миколи Миколайовича всім корпусом, і він побачив її великі сумні очі.
– Дідусю! Любий! – Вона схопила його за руку й поцілувала її. – Пробач мені!..
– За що? – не зрозумів Микола Миколайович.
– За те, що я їм вірила, а вони з тебе сміялися.
– Хіба ти в цьому винна? – сказав Микола Миколайович. – Та й вони не винні, що сміялися з мене, їх можна тільки пожаліти й постаратися їм допомогти.
– Може, ти їх любиш? – Ленка з підозрою поглянула на Миколу Миколайовича.
Той відповів не одразу – помовчав, подумав, потім мовив:
– Певна річ.
– І Вальку? – обурилася Ленка. – І Рудого, й Кудлатого?!
– Кожного окремо – ні! – У Миколи Миколайовича від хвилювання перехопило горло, і він задихнувся. – А всіх разом – так, тому що вони – люди!
– Якщо ти будеш психувати, – сказала Ленка, – то я кину розповідати.
– Та я не психую, – засміявся Микола Миколайович. – Подумаєш, навіть задихнутися разочок не можна. А ти давай, давай далі, я слухаю.
– Ну, загалом, коли Рудий обізвав мене опудалом, – сказала Ленка, – то його хтось міцно штовхнув у спину… і я побачила вперше Димку Сомова… Знаєш, він мене зразу здивував. Очі сині-сині, а чуб білий. І обличчя суворе. І якийсь він увесь таємничий, як «Сплячий хлопчик».
А Рудого штовхнув добряче, той тицьнувся в черево здоровила Попова й кинувся на Димку. Я хотіла крикнути, щоб вони не билися через мене. Ну хай я опудало, то й що? Та вони вже зчепилися.
Я заплющилась. Я завжди так робила, коли розпочиналася бійка. Я ж тобі головного не сказала: я колись боягузкою була. Якщо лякалася, то в мене відбирало ноги й руки. Поворухнутися не могла, мов нежива.
Тільки бійки ніякої не вийшло. Я почула спокійний Дим-чин голос:
«Сам ти опудало, і не городнє, а звичайно-руде».
Я розплющила очі. Виявилося, Димка однією рукою скрутив Рудого й тримав його міцно. А той і не думав викручуватися, викривився й вигукнув:
«Я звичайно-руде опудало!»
З нього всі почали сміятися, і він сам із себе сміявся найголосніше за всіх. Та ти ж його бачив, дідусю! – сказала Ленка.
– Правда, він кумедний?.. Ну чисто цирковий паяц, – йому й перука не потрібна, він же від народження рудий!
Тої миті, коли ми сміялися з Рудого, вбігла весела Маргарита. В одній руці вона тримала класний журнал, а в другій згорток в кольоровому поліетиленовому мішечку.
