розплющив очі, сів і вп’явся поглядом у Фізикове обличчя.
Той кивнув головою, відніс апарат на стіл, відштовхнув ногою дошку й глухо кинув Кібернетикові:
— Він зрозумів.
— Що зрозумів?.. — пробелькотав той, приголомшений цією німою сценою.
— Що повинен померти.
Увійшов Лікар, глянув на дошку, на розсипані склянисті уламки, на товаришів.
— Що тут діється? — запитав він. — Що це все означає?! — повторив із гнівом.
— Нічого особливого. У тебе вже двоє пацієнтів, — байдуже відповів Фізик, а коли Лікар приголомшено глянув на нього, взяв зі столу лічильник і спрямував його розтруб на власне тіло.
Лічильник пронизливо застрекотів — у матеріал комбінезона набився радіоактивний пил. Лікареве обличчя почервоніло. Секунду він стояв непорушно й, здавалося, от-от пошпурить об підлогу шприцем, який тримав у руці. Та поступово кров відринула йому від обличчя.
— Так? — сказав він. — Гаразд. Ходімо.
Як тільки вони вийшли, Кібернетик відразу ж накинув захисний халат і почав квапливо прибирати радіоактивні крихти. Він вивів із стінної шафи напівавтоматичний очисник і пустив його підчищати пляму. Дуплекс незворушливо дивився на його метушню, кілька разів слабо покашляв. Хвилин через десять Фізик повернувся разом з Лікарем — на ньому був полотняний костюм, шию й руки вкривали товсті завої бинта.
— Вже, — майже весело сказав він Кібернетикові. — Нічого страшного — перший ступінь, а може, й того немає.
Лікар і Кібернетик заходилися підводити дуплекса, який, зрозумівши, чого вони від нього хочуть, устав і слухняно вийшов з лабораторії.
— І навіщо все це було? — знизав плечима Кібернетик.
Він нервово ходив із кутка в куток, тицяючи у всі щілини чорну мордочку лічильника Гейгера. Цокання то посилювалося, то знову стихало.
— Побачиш, — спокійно відповів Фізик. — Якщо голова в нього на місці — побачиш.
— Чому ти не надів захисний костюм? Жаль було хвилини часу?
— Я повинен був продемонструвати це якомога простіше, — сказав Фізик. — Якомога природніше, без жодних «домішок», розумієш?
Вони замовкли. Стрілка стінного годинника повільно пересувалася. Нарешті Кібернетика почав змагати сон. Фізик, маніпулюючи пальцями, які стирчали з бинтів, незграбно закурив сигарету. Ввійшов Лікар у забрудненому халаті, люто підскочив до Фізика:
— Це ти! Ти! Що ти з ним зробив?!
— А в чому річ? — підвів голову Фізик.
— Він не хоче лежати! Насилу дозволив перев’язати себе, весь час устає й лізе в двері. О, він уже тут… — тихіше додав Лікар.
Дуплекс увійшов, незграбно накульгуючи. По підлозі за ним тягнувся кінець бинта.
— Ти не можеш лікувати його силоміць, — холодно сказав Фізик, кинув сигарету на підлогу й, роздушивши її черевиком, обернувся до Кібернетика: — Ну що, візьмемо калькулятор з навігаційної, га? У нього максимальна дальність екстраполяції.
Той здригнувся, раптом прокинувшись, підхопився на рівні, хвилину дивився на нього каламутним поглядом, а тоді швидко вийшов, залишивши двері відчиненими. Лікар стояв посеред лабораторії, засунувши в кишені халата кулаки. Почувшії слабке човгання, він обернувся, глянув на велетня, який повільно наближався до нього, й зітхнув.
— Уже знаєш? — запитав він. — Уже знаєш, так?
Дуплекс кашлянув.
Інші троє спали цілий день і прокинулися, коли вже сутеніло. Вони ввійшли до бібліотеки, очам їхнім відкрилася жахлива картина. Столи, підлога, всі вільні крісла були завалені купами книжок, атласів, розгорнених альбомів, сотні скреслених аркушів валялися на підлозі, мішма з книжками лежали частини приладів, кольорові гравюри, бляшанки консервів, тарілки, оптичне скло, арифмометри, котушки, до стіни була прихилена дошка, з якої стікала вода, змішана з крейдяним пилом, грубий шар засохлого вапнякового порошку вкривав пальці, рукави і навіть коліна Фізика, Кібернетика й Лікаря. Вони сиділи навпроти дуплекса, зарослі, з почервонілими очима, й пили каву з великих кухлів. Посередині, там, де раніше стояв стіл, височів каркас великого електронного калькулятора.
— Як справи? — запитав Координатор, вирісши раптом на порозі.
— Прекрасно. Ми вже уніфікували тисячу шістсот понять, — відповів Кібернетик.
Лікар устав. На ньому ще й досі був білий халат.
— Вони мене до цього примусили, — зітхнув він і показав на дуплекса: — Дуплекс опромінився.
— Опромінився?! — Координатор переступив поріг. — Тобто як?
— Він пройшов по радіоактивній плямі в проломі стіни, — пояснив Фізик і, відставивши кухоль з недопитою кавою, опустився навколішки біля апарата.
— У нього вже на десять процентів білих тілець менше, ніж було сім годин тому, — сказав Лікар. — Гіалінова дегенерація — зовсім як у людини. Я хотів його ізолювати, йому потрібний спокій, але він не хоче лежати, бо Фізик сказав йому, що це все одно вже не допоможе.
— Це правда? — обернувся Координатор до Фізика. Той, не відриваючись від апарата, мовчки кивнув.
— І він уже приречений?.. — запитав Інженер.
Лікар знизав плечима.
— Не знаю! Якби це була людина, я сказав би, що в нього тридцять шансів із ста. Але це не людина. Він став трохи апатичним. Та це, можливо, від утоми й безсоння. Якби я міг його ізолювати…
— А навіщо? Адже ти й так робиш з ним усе, що хочеш, — сказав Фізик, не повертаючи голови.
Він і далі копирсався в апараті забинтованими руками.
— А з тобою що сталося? — запитав Координатор.
— Я пояснював йому, яким чином він опромінився.
— Так докладно це йому пояснював?! — крикнув Інженер.
— Мусив.
Хвилину панувала мовчанка.
— Сталося те, що сталося, — повільно проказав Координатор. — Добре це чи погано, але це так. Що ж тепер? Що ви вже з’ясували?
— Чимало, — заговорив Кібернетик. — Він опанував уже масу наших символів — головним чином математичних. Теорія інформації, можна сказати, вже позаду. Найгірше з електричним письмом: без спеціального апарата ми не зможемо навчитися його читати, а в нас немає ні такого апарата, ні часу, щоб його змонтувати. Пам’ятаєте ті трубки, які стирчали з їхніх тіл? Це звичайнісінькі пристрої для письма! Коли дуплекс з’являється на світ, йому відразу ж уставляють таку трубку — як у нас колись проколювали вуха дівчаткам… З обох боків великого тіла в них є електричні органи, через те тулуб такий масивний! Це щось на зразок мозку й водночас плазматичної батареї, яка передає заряди безпосередньо пишучому «каналові». Біля нього канал кінчається провідками на «комірі», але це у всіх по-різному. Писати вони, звичайно, повинні вчитися. Ця операція, яка практикується вже тисячі років, — тільки підготовчий крок.
— Отже, він . справді не розмовляє? — запитав Хімік.
— Розмовляє! Той кашель, який ви чули, і є його мовою. Одне «кахи» — це ціле речення, вимовлене з великою швидкістю. Ми записали його на плівку — воно розкладається на спектр частот.
— Он як? Виходить, це мова, яка базується на принципі частотної модуляції звукових коливань?
— Скоріше шумів. Вона беззвучна. Звуками вони виражають хіба свої почуття, емоційні стани.
— А ці електричні органи — невже це їхня зброя?
— Не знаю. Та ми можемо його запитати.
Кібернетик нахилився, витяг з-поміж паперів великий малюнок, на якому було зображено вертикальний розріз дуплекса, показав на двоє видовжених сегментних утворень у його середині і, наблизивши рот до мікрофона, запитав:
— Зброя?
