Не кажучи й слова, пілот почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув у пазуху і витяг добре зіжмаканий шкіряний гаманець. Наплічні сегменти розійшлися, мов розрізані. Він підступив до Ґоссе і почав по черзі викладати перед ним папери:
— Це з Меркурія. Я водив там біганта. Японська модель. Вісімсот тон. А ось дозвіл на управління тисячниками. Я свердлив на Антарктиді материковий льодовик шведським льодоходом, кріоператором. А ось фотокопія диплома з Ґренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.
Пілот кидав папірці та фотографії, мов козирні карти.
— Я був на Венері з експедицією Холлея. Оце мій термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.
Ґоссе підвів на нього очі.
— Але ж ви пілот?
— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його «Гуллівері». Спочатку командував буксировозом…
— Скільки вам років?
— Двадцять дев’ять.
— Коли ж ви все це встигли?
— Коли захочеш, то встигнеш. Зрештою водій планетарних машин опанує будь-який новий тип протягом години. Це те ж саме, що пересісти з мопеда на мотоцикл. — Пілот замовк. Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у гаман і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Ґоссе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.
— Ну, припустімо, я дав би вам діґлатор. Припустімо. Що б ви робили? Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднів слід від тім’яних подушок шолома.
— Я взяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Ґрааля такого випромінювача не піднімуть, а для діґлатора навіть сто тон — дріб’язок. Я пішов би й розвідав, що там і до чого… Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематидів. І туману. З висоти нічого не розгледиш.
— А ви разом з машиною одразу ж підете на дно.
Пілот посміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Ґоссе побачив, що у цього хлопця (це й справді був іще хлопець — лише масивний скафандр додавав йому років) такі ж очі як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, через те його погляд був мов у великого кота, який дивиться на сонце,— безневинний і гострий водночас.
— Він хоче ввійти у западину і «трохи роздивитися»,— звернувся Ґоссе до Лондона, чи то питаючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця. Лондон не поворухнувсь. Ґоссе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мов штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. Дві широкі смуги зміїлися на золотаво-ліловому тлі, порізаному ізолініями.
— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Ґрааля сто десять миль. Цим старим маршрутом, чорним, сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей, ще тоді, коли Ґрааль бетонували і єдиний посадочний майданчик був у нас. Тоді користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода стояла чудова. Дві партії машин дійшли до Ґрааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.
— Знаю,— відказав пілот. — Я це вивчав. Знаю імена тих людей. Ґоссе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях — південніше від чорної траси.
— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає підступна дільниця. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів: ті теж знаються на дірках. На жодній планеті немає рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — то Море Гінікум. І ми, й Ґрааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Ґраалем, бо все узбережжя — це плоскогір’я. Географи твердили, що цей, так званий континент, подібний до балтійського щита феноскандії.
— Вони помилились,— перепинив його пілот. Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Ґоссе: ознайомити його з маршрутом чи відговорити від дальшої подорожі, але ситуація йому подобалася.
— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів Цельсія, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев’яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці вищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печері таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Отож, зрештою, консорціум розщедрився. А тоді ще й астрономи додали: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив досягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всю Орландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — як губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді з’являються гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це свинство вийде на поверхню. То ви й справді будь-що хочете туди?
— Авжеж,— так само невимушене відповів пілот. Він охоче поклав би ногу на ногу, та в скафандрі не міг цього зробити. Добре пам’ятав, як його товариш колись при такій спробі полетів шкереберть разом зі столиком. — Ви маєте на увазі Бірнамський ліс? — уточнив пілот. — Мені вже бігти чи я можу з вами поговорити серйозно?
Незважаючи на кпини, Ґоссе вів своєї:
— Нова дорога обійшлася страшенно дорого. Адже треба було прогризати цей вал лави — тут саме головний виток Горгони. Навіть гора Олімп на Марсі, можливо, поступається величчю перед Горгоною. Динаміт не брав. Був тут у нас такий собі Гаренстін — може, ви чули про нього? — він пропонував не пробивати вал, а вирубати в ньому сходи. Мовляв, це обійдеться дешевше. Конвенцією 00Н слід заборонити допуск до астронавтики ідіотам. Вал Тіфона… Коротше кажучи, видовбавши тунель, заклали в нього спеціальні термоядерні бомби. Горгона, Тіфон… справжнє щастя, що в грецькій міфології стільки богів і їхні імена тепер можна запозичати. Нову дорогу відкрили рік тому. Вона перетинає найбільш висунуту на південь частину западини. Експерти запевнили нас, що ця дорога безпечна… Тим часом підземні печери всюди — під усією Орландією. Це як три чверті Африки! Остигаючи, Титан кружляв по дуже видовженій орбіті. Наближався до сфери Роша, в яку ввійшла сила-силенна менших супутників. Сатурн перемолов їх і утворив кільця. Титан і далі холонув і на ньому у перісантурніумі виникали великі бульбашки, які в апосатурніумі замерзали, а потім з’явились осадкові породи, льодовики, що вкрили цю пухирчасту, губчасту аморфну скелю і зіпхнули вглиб. То неправда, ніби Море Гінікум випливає тільки при відповідному положенні всіх супутників Сатурна. Ці вторгнення і виверження гейзерів неможливо передбачити. В загальних рисах про це знають усі, хто тут працює: і перевізники, й пілоти. Хоча ця дорога обійшлась у мільярд, важкі машини туди не можна пускати. Всі ми, як колись казали, перебуваємо на небі. Хіба не про це свідчить сама назва шахти — Ґрааль? От тільки небо виявилося до біса дороге. Можна було б господарювати й краще. Усі плани сплутала бухгалтерія. Виплати за загиблих чималі, хоча й менші за ті капіталовкладення, які слід було б угатити, щоб зменшити небезпеку… Я вже майже закінчив. Можливо, тим людям пощастить якось врятуватися, навіть якщо їх затопило. Починається відплив, а броня діґлатора витримує сто атмосфер на дюйм. Кисню вони мають на триста годин. Марлін вислав звичайні всюдиходи на подушках і ще два суперважкі — для ремонту. Хоч би що ви могли зробити, однак не варто ризикувати. Діґлатор належить до найважчих…
— Сподіваюсь, ви вже скінчили,— перебив його пілот. — Мене цікавить одне: ви згодні? А Кілліан? Ґоссе закашлявся і сів.
— Адже саме для цього я мав його привезти сюди,— додав пілот. — Хіба не так?
Ґоссе потяг за ріжок карти, й вона, зашарудівши, згорнулася. Потім узяв сигарету і промовив, дивлячись на вогник запальнички:
— Це його справа. Він знає місцевість. А крім того, підписав контракт. Я не можу заборонити
