операторам укладати угоди з Ґраалем. А от у відставку подати можу і мабуть-таки подам. І чхав я тоді на всіх на світі героїв.
— Ви дасте мені машину,— спокійно повторив пілот. — Я можу зараз домовитися з Ґраалем. Марлін підскочить сюди, дасть розпорядження — й по всьому. А вам перепаде. Марлінові однаково хто — Кілліан чи я. А інструкції я знаю напам’ять. Шкода часу, пане Ґоссе. Прошу, дайте мені чогось попоїсти, випити, а тоді обговоримо деталі.
Ґоссе безпорадно глянув на Лондона. Розраховував на підтримку, але його чекало розчарування.
— Він піде,— озвався заступник. — Я про нього чув од того спелеолога, що був улітку на Ґраалі. Він такий самісінький, як і твій Піркс. Тишко. От тільки люльки шкода. Іди митися, друзяко. Душ унизу. І одразу ж повертайся, щоб не захолов суп.
Вдячно всміхнувшись до Лондона, пілот вийшов. Він підняв свого білого шолома так рвучко, аж язички змійок на скафандрі забряжчали. Ледве пілот зачинив за собою двері, як Лондон почав поратися коло підігрівачів, подзенькуючи посудом.
— Що це дасть? — сердито спитав Ґоссе. — Ти теж добрий!
— Зате ти у нас, друзяко, жалісливий. Навіщо ж дав Пірксові машину?
— Я був змушений. Він клявся.
Лондон повернувся до нього з каструлею в руках.
— Хлопче, лясни себе по лобі! «Клявся». Якщо такий поклянеться стрибнути за тобою у воду, то стрибне. А поклянеться тільки дивитися, як ти тонеш, то й тоді стрибне. Ну що, я не маю рації?
— Раціо і раціоналізм — це різні речі,— Ґоссе ще пробував боронитися, але робив це непевно. — Як він може їм допомогти?
— Відшукає сліди. Візьме випромінювач.
— Облиш! Краще я послухаю Ґрааль, бува вони щось знайшли?
До вечора було ще далеко, але вже посутеніло, бо хмари осідали навколо освітленого гриба вежі. Лондон порався біля столу, а Ґоссе, смалячи сигарету за сигаретою, сидів у навушниках і слухав порожні балачки бази Ґрааля із всюдиходами, котрих вислали на пошуки після повернення вертольотів. Водночас Ґоссе думав про двадцятидев’ятирічного пілота. Чи не занадто поквапливо, не розібравшись, той змінив курс і приземлився тут? Дипломований командир такого корабля має бути непохитним і завзятим. Молодих і завзятих вабить небезпека. А сам він, Ґоссе, якщо в чомусь і винен, то лише в недогляді. Треба було уточнити щодо Кілліана, тоді корабель полетів би на Ґрааль. Бо Ґоссе, який не спав двадцять годин, подумки уже поховав прибульця, хоч і не признавався в цьому. А як, власне кажучи, його звуть? Знав, але забув; певно, насувається старість. Ґоссе доторкнувся до лівого монітора, замиготіли рядки зелених літер:
ГЕЛІОС — СУДНО II КЛАСУ ДЛЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ДРІБНИХ ВАНТАЖІВ ПОРТ ПРИПИСКИ—ВЕЛИКИЙ СІРТ
КОМАНДИР-ПІЛОТ — АНГУС ПАРВІС
ДРУГИЙ ПІЛОТ — РОМАН СІНКО
ВАНТАЖ — ЧИ ТРЕБА ПОДАТИ СПИСОК ТОВАРІВ?
Ґоссе вимкнув монітор. Увійшли прибульці, вдягнені в светри і спортивні штани. Сінко привітався, худий, кучерявий і розгублений: виявилось, у реакторі таки стався викид. Обидва взялися за консервований суп. Ґоссе не давала спокою думка про те, що цей забіяка, якому він збирається довірити машину, мав би зватися не Парвісом, а Парсіфалем,— це пасувало б до Ґрааля. Однак було не до жартів, і Ґоссе полишив гру в анаграми. Після короткої суперечки, що ж вони роблять — обідають чи вечеряють (це неможливо було визначити через різницю часу—бортового, земного й титанового),—Сінко з’їхав униз, щоб обговорити з техніком подробиці майбутньої дефектоскопії, її треба було провести в кінці тижня, коли реактор охолоне і тріщини в корпусі частково затягнуться. А пілот Анґус Парвіс разом з Ґоссе й Лондоном спроектували у вільній частині залу діаграму Титана. Зображення, утворене голографічними проекторами, тривимірне, кольорове, з позначеними маршрутами, охоплювало всю півкулю від полюса до тропіків. Його можна було збільшувати чи зменшувати, і Парвіс ознайомився з усією територією, що відділяла їх від Ґрааля.
Кімната для гостей була маленька, але затишна, з двоповерховим ліжком, похилим письмовим столом, кріслом, шафкою і душовою, такою тісною, що коли він намилювався, то ввесь час бився ліктями об стіни. Парвіс ліг на ковдру й почав вивчати товстий підручник титанографії, який взяв у Лондона. Спершу пошукав у змісті назву «Бірнамський ліс», однак її не було ні під літерою «Л», ні під «Б». Наука цю назву зігнорувала. Парвіс гортав книжку, аж поки натрапив на гейзери. Коли вірити авторові, не все було так, як розповів Ґоссе. Застигаючи швидше, ніж Земля й решта внутрішніх планет, Титан сховав у своїх надрах величезні маси стиснутих газів, які напирають у місцях тріщин на осадки старих вулканів, а також на мережу їхніх магматичних жил, розгалужених на сотні кілометрів, і при певній конфігурації синкліналей та антикліналей можуть пробиватися в атмосферу потужними фонтанами летких сполук. Ця суміш містить двоокис вуглецю, він умить замерзає і перетворюється на сніг, який товстим шаром укриває рівнини і горби.
Анґусові Парвісу швидко набрид сухий науковий виклад. Він погасив світло, вкрився, здивувавшись, що ні ковдра, ні подушка не підлітають, бо за місяць невагомості звик до цього,— і одразу заснув. Та щось розбудило його так несподівано, що він сів у ліжку, аж тоді розплющив очі, готовий кудись бігти. Анґус безтямно роззирнувся, потер підборіддя й завдяки цьому рухові згадав, що йому снилося. Бокс. Він бився з професіоналом, передчуваючи поразку, і впав, нокаутований, як колода. Сидів, широко розплющивши очі, кімната оберталася й пливла в нього перед очима, немов рубка управління при різкому повороті. Нарешті Анґус отямився повністю. Спалахом повернулася згадка про вчорашню аварію, суперечку з Ґоссе, нараду біля діорами. Кімната була маленька, мов каюта на пароплаві. Це нагадало йому останні слова Ґоссе: що колись він був моряком китобійного судна… Анґус голивсь, обмірковуючи прийняте рішення. Коли б не Піркс, він би добре подумав, перш ніж так безоглядно домагатися дозволу на цей пошук. Стоячи під струменями навпереміну то гарячої, то крижаної води, він спробував заспівати, але якось невпевнено. Анґус розгубився. Він розумів, що вляпався в дурну історію, яка загрожує не просто ризиком. Струмені води били йому в підняте обличчя, а він думав, чи можна ще відмовитися. Але розумів, що це неможливо. Так міг би вчинити хіба шмаркач. Він добре витерся, застелив ліжко, одягся й рушив на пошуки Ґоссе. Тепер хотілося якнайшвидше взятися до діла. А ще мусив освоїтися з незнайомою моделлю, трохи потренуватись, відновити необхідні навички.
Ґоссе ніде не було. Від контрольної вежі двома рядами тяглися будівлі, з’єднані з нею тунелями. Космодром був розташований тут через недогляд чи звичайну помилку. Згідно з попередньою аускультацією, проведеною роботами, в надрах цієї колишньої вулканічної долини мали міститися родовища корисних копалин. Точніше — це був кратер старого вулкана, дно якого випнули сейсмічні корчі Титана. Отож, саме сюди в першу чергу було направлено людей і машини, які й почали монтувати схожі на бочки житлові приміщення для персоналу. Аж тут надійшла інформація: буквально за кілька сот миль звідси починаються неймовірно багаті і зручні для експлуатації уранові родовища. Голоси керівництва тоді розділились. Одні хотіли ліквідувати цей космодром і почати все заново на північному сході, інші затялися, доводячи, що будувати слід тільки тут, бо хоча родовище по той бік западини справді розташоване мілко, але воно малопотужне, а отже й малопродуктивне. Прихильників ліквідації першої площадки космодрому хтось назвав «шукачами святого Ґрааля», і назва Ґрааль прилипла до родовища. А космодром не ліквідували, але й не розширили. Пішли на жалюгідний компроміс, викликаний браком коштів. Хоч економісти довели, що вигідніше буде закрити космодром у старому кратері, а роботу зосередити в одному місці — на Ґраалі, перемогла логіка моменту. Зрештою Ґрааль довго не міг приймати важкі кораблі, тоді як кратер Роембдена (то було ім’я геолога, який його відкрив) не мав власного ремонтного доку, портальних розвантажувальних кранів, найновішої апаратури. Отож і тривала нескінченна суперечка, хто кому підпорядкований і хто що з цього буде мати.
Частина керівництва й далі вірила в родовища урану під кратером, було навіть зроблено кілька пробних свердловин. Однак робота йшла мляво, бо тільки-но сюди закидали хоча трохи людей і техніки, Ґрааль одразу їх перехоплював, будівництво знову завмирало, а машини спинялися серед похмурих схилів Роембдена. Парвіс, як і решта «перевізників», не втручався в конфлікт, хоча й знав у загальних рисах суть справи. Ґрааль усе ще домагався ліквідації космодрому, особливо після того, як його власний порт розширили. Хоч би як там було, Роембден став у пригоді, коли диво-арматура Ґрааля почала осідати.
Анґус Парвіс дотримував думки, що ці нескінченні чвари мають скоріше психологічний, а не фінансовий характер. Адже виникло два локальних, ворожих одне одному патріотизми — Роембдена і Ґрааля, та про це
