— Так точно, — Зеф трохи забарився з відповіддю.
Пан ротмістр пройшовся по канцелярії.
— Чи не могли б ви... е-е... як би це сказати... сформулювати свою думку про цього суб’єкта? Фахово, якщо можна так висловитися...
— Не можу знати, — сказав Зеф. — Втратив право виступати як фахівець.
— Я розумію, — сказав пан ротмістр. — Усе це правильно. Хвалю. Ал-ле...
Зеф, вибалушивши блакитні очка, стояв струнко. Пан же ротмістр опинився в очевидній скруті. Гай чудово розумів його. Випадок був важливий, серйозний випадок. (А раптом цей дикун усе-таки шпигун?) А пан штаб-лікар Зогу, звісно, чудовий офіцер, визначний легіонер, однак усього лише штаб-лікар. В той час як руда пика Зеф, до того як припустився злочину, вельми добре знав свою справу.
— Ну що ж, — сказав пан ротмістр. — Нічого не вдієш... Але по-людськи... — Він зупинився перед Зефом. — Розумієте? Просто по-людськи... ви справді вважаєте, що це божевільний?
Зеф знову забарився з відповіддю.
— По-людськи? — повторив він. — Ну звісно, по-людськи: адже людині властиво помилятися... Так от, по-людськи я схильний вважати, що це класичний випадок роздвоєння особистості з витісненням і заміщенням справдешнього «я» уявним «я». Знову ж таки по-людськи, керуючись життєвим досвідом, я рекомендував би електрошок і препарати, що містять флео.
Капрал Варибобу все це нищечком записав, але пана ротмістра не обдуриш. Він забрав у капрала папірець із записами й засунув до кишені френча. Мах-сим знову заговорив. Він звертався то до пана ротмістра, то до Зефа, — чогось він хотів, бідолаха, щось йому було не до шмиги, — але в цю мить розчинилися двері, і зайшов пан штаб-лікар. Все говорило за те, що йому перебили обід.
— Привіт, Тооте, — буркотливо сказав він. — У чім річ? Ви, бачу, живі й здорові, і це мене втішає... А це що за проява?
— Виховувані спіймали його в лісі, — пояснив пан ротмістр. — Я підозрюю, що він божевільний.
— Симулянт він, а не божевільний, — пробурчав пан штаб-лікар і налив собі води з карафки. — Одішліть його назад у ліс, нехай працює.
— Це не наш, — заперечив пан ротмістр. — І ми не знаємо, звідки він узявся. Я думаю, що його свого часу захопили виродки, він у них утратив розум і перекинувся до нас.
— Правильно, — пробурчав пан штаб-лікар. — Треба стеряти розум, щоб перекинутися до нас. — Він підійшов до затриманого і вмить поліз хапати його за повіки. (Затриманий моторошно вишкірився й злегенька відштовхнув його.) — Ну-ну! — сказав пан штаб-лікар, спритно хапаючи його за вухо. — Стій спокійно!
Затриманий підкорився. Пан штаб-лікар вивернув йому повіки, помацав, посвистуючи, шию і горло, зігнув і розігнув йому руку, потім, пихкаючи, нахилився і вдарив його під коліна, повернувся до карафки і випив ще склянку води.
— Печія, — сповістив він.
Гай зиркнув на Зефа. Рудобородий зі своєю пукалкою, приставленою до ноги, стояв осторонь і з підкресленою байдужістю роздивлявся стіну. Пан штаб-лікар угамував спрагу і знову взявся за психа. Він обмацував його, обстукував, заглядав у зуби, двічі вдарив кулаком у живіт, відтак дістав з кишені пласку коробку, розмотав провід, підімкнув до штепселя і заходився притуляти коробку до різних частин тіла дикуна.
— Так, — сказав .він, змотуючи провід. — І німий на додачу?..
— Ні, — сказав пан ротмістр. — Він розмовляє, одначе звіриною якоюсь мовою. Нас він не розуміє. А ось його малюнки.
Пан штаб-лікар переглянув малюнки.
— Так-так-так, — сказав він. — Цікаво... — Він вихопив у капрала ручку і хутко намалював на бланкові кішку, як її малюють діти, з паличок і кружечків. — Що ти на це скажеш, приятелю? — сказав він, простягаючи малюнок психові.
Той ані на мить не задумався, почав шкрябати пером, і поряд з кішкою з’явилася дивна, густо поросла смухом тварина з важким, неприємним поглядом. Такої тварини Гай не знав, але він зрозумів одне: це вже не був дитячий малюнок. Намальовано було вправно, просто чудово. Навіть дивитися лячно. Пан штаб-лікар простягнув руку за пером, однак псих відсторонився і намалював ще одну тварину — з велетенськими вухами, зморшкуватою шкірою і товстим хвостом на місці носа.
— Чудово! — скрикнув пан штаб-лікар і ляснув себе по боках.
А псих не вгамовувався. Тепер він малював уже не тварину, а вочевидь якийсь апарат, схожий на прозору міну. Всередині він дуже вправно зобразив чоловічка в сидячому положенні, постукав по чоловічкові пальцем, а відтак тим же пальцем постукав себе по грудях і вимовив:
— Махх-ссим.
— Оцю штуку він міг бачити біля ріки, — нечутно наблизившись, сказав Зеф. — Ми таку спалили цієї ночі. А от страховиська... — Він похитав головою.
Пан штаб-лікар ніби вперше помітив його.
— А, професоре! — загукав він підкреслено радісно. — Я ж відчуваю — у канцелярії чимось смердить. Чи не будете ви настільки люб’язні, колего, що прорікатимете ваші мудрі судження аж з отого кутка? Я буду вам дуже вдячний...
Варибобу захихотів, а пан ротмістр суворо сказав:
— Станьте біля дверей, Зефе, і пам’ятайте своє місце...
— Ну, гаразд, — сказав пан штаб-лікар. — І що ви збираєтеся з ним робити, Тооте?
— Це залежить од вашого діагнозу, Зогу, — відповів пан ротмістр. — Якщо він симулянт, я передам його до прокуратури, там розберуться. А якщо він божевільний...
— Він не симулянт, Тооте, — з великим піднесеньлм вимовив пан штаб-лікар. — Йому абсолютно нічого робити у прокуратурі. Але я знаю одне місце, де ним дуже зацікавляться. Де бригадир?
— Бригадир на трасі.
— Втім, це не суттєво. Адже ви черговий, Тооте? От і відправте цього надзвичайно цікавого молодчика за такою адресою... — Пан штаб-лікар примостився на бар’єрі, закрився від усіх плечима і ліктями, і написав щось на звороті останнього малюнка.
— А що це таке? — спитав пан ротмістр.
— Це? Це одна установа, яка буде нам вдячна, Тооте, за нашого психа. Можете бути певні.
Пан ротмістр недовірливо повертів у пальцях бланк, затим відійшов у найдальший куток канцелярії і поманив до себе пана штаб-лікаря. Якийсь час вони гомоніли там упівголоса, а тому розібрати можна було лише окремі репліки пана Зогу: «...Департамент пропаганди... Відправте з довіреним... Не така це вже таємниця... Я вас запевняю... Накажіть йому забути... Нехай йому біс, та шмаркач однаково нічого не второпає!..»
— Гаразд, — сказав нарешті пан ротмістр. — Пишіть супровідного листа. Капрале Варибобу!
Капрал підвівся.
— Проїзні документи на рядового Гаала готові?
— Так точно.
— Впишіть у проїзні документи підконвойного Махсійіц. Рядовий Гаале!
Гаал клацнув підборами і виструнчився:
— Слухаю, пане ротмістр!
— Перше ніж з’явитися на нове місце служби у нашій столиці, доправте затриманого за адресою, вказаною на оцьому папірці. Після виконання наказу папірець здати черговому офіцерові на новому місці служби. Адресу забути. Це ваше останнє завдання, Гаале, і ви, звісно, виконаєте його, як і належить молодцю-легіонеру.
— Буде виконано! — вигукнув Гай, пойнятий невимовним захватом.
Гаряча хвиля оглушливого екстазу захлюпнула його, підхопила, понесла до неба. О, ці солодкі хвилини захвату, незабутні хвилини, коли виростають крила, хвилини лагідного презирства до всього брутального, матеріального, тілесного... Хвилини, коли прагнеш, щоб наказ поєднав тебе з вогнем, жбурнув тебе у вогонь, на тисячі ворогів, у скописько диких орд, навстріч мільйонам куль, і це ще не все, буде ще солодше, захват осліпить і спалить... О вогонь! О полум’я! О лють! І ось воно, ось воно!.. Він підводиться, цей гінкий, дужий
