красень, гордість бригади, наш капрал Варибобу, як вогненний смолоскип, як статуя слави і вірності, і він заспівує, а ми всі підхоплюємо, всі як один...

Вперед, легіонери, залізнії хлоп’ята! Вперед, крізь мури й вежі, з вогнем в очах! Залізною п’ятою розчавим супостата! Краплини крові свіжої хай сяють на мечах...

І всі співали. Співав найясніший пан ротмістр Тоот, зразок легіонера, зразок поміж зразків, за якого так хочеться негайно, під оцей марш, віддати життя, душу, все. І пан штаб-лікар Зогу, зразок брата- жалібника, брутальний, як справжній солдат, і лагідний, як руки матері... І наш капрал Варибобу, до самох кісток наш, старий вояка, ветеран, посивілий у боях... О, як сяють ґудзики і нашивки на його потертому, заслуженому мундирі, для нього не існує нічого, крім служби, нічого, крім слугування!..

Залізний наш кулак всі перепони зносить. Радіють Вогненоснії Творці! О, як голосить ворог! Пощади хай не просить! Вперед, легіонери-молодці!

...Але що це? Він не співає, він стовбичить, зіпершись на бар’єр, і вертить своєю дурною коричневою довбешкою, і бігає очима, і скалить зуби, шкіриться... На кого вишкіряєшся, мерзотнику? О, як хочеться підійти важким кроком — і з усього маху, залізним кулаком по цьому мерзенному білому вищиру... Але не можна, не можна, легіонерові це не личить: адже він усього лише псих, жалюгідний каліка, справжнє щастя неприступне йому, він сліпий, нікчемний, жалюгідний уламок людини... А цей рудий бандит скоцюрбився у кутку від нестерпного болю... Каторжник, злочинна пика, за петельки тебе, за твою паскудну бороду! Встати, мерзото! Стояти струнко, коли легіонери співають свій марш! І по довбешці, по довбешці, по брудній пиці, по нахабних рачачих очицях... Ось так, ось так...

Гай відшпурнув каторжника і, клацнувши підборами, обернувся до пана ротмістра. Як завжди, після нападу екзальтованого збудження щось дзвеніло у вухах і світ солодко плив і погойдувався перед очима.

Капрал Варибобу, сизий від натуги, кволо пирхав, тримаючись за груди. Пан штаб-лікар, упрілий і буряковий на виду, жадібно цмулив воду прямо з карафки і смикав з кишені носовичок. Пан ротмістр супився з непритомним виразом, ніби намагався щось пригадати. Коло порога брудною купою картатого ганчір’я ворушився рудий Зеф. У нього було розбите обличчя, він хлюпав кров’ю і стиха постогнував крізь зуби. А Мах-сим вже не усміхався. Обличчя у нього скам’яніло, зробилося зовсім як людське, і він незмигними круглими очима, трохи відкривши рота, дивився на Гая.

— Рядовий Гаале, — надтріснутим голосом проказав пан ротмістр. — Е-е... Щось я хотів вам сказати... Почекайте, Зогу, залиште мені бодай ковток води...

Розділ третій

Максим прокинувся й ураз відчув, що голова важка. У кімнаті було задушливо. Знов уночі зачинили вікно. Втім, і від одчиненого вікна користі мало — місто занадто близько, вдень видніється над ним нерухома бура шапка бридких випарів, вітер жене їх сюди, і не рятують ні відстань, ні п’ятий поверх, ні парк унизу. «Зараз би принаймні іонний душ, — подумав Максим, — та вискочити голяка в сад, та не в оцей паршивий, напівгнилий, сірий від гарива, а в наш, де-небудь під Гладбахом, на березі сріблистого Нірсу, та пробігти кругом озера кілометрів з п’ятнадцять що є духу, з усієї сили, та переплисти озеро, а потім хвилин з двадцять походити по дну, аби повправляти легені, полазити поміж слизьких підводних валунів...» Він підхопився, відчинив вікно, висунувся під мжичку, глибоко вдихнув сире повітря, закашлявся — у повітрі було повно зайвого, а дощові краплини залишали на язиці металевий присмак. По автостраді з шипінням і свистом проносилися авто. Унизу під вікном жовтіло мокре листя, на високому мурі щось блищало. По парку ходив чоловічок у мокрій накидці, згрібав докупи облетіле листя. За завісою дощу невиразно бовваніли цегляні будівлі якогось заводу на околиці. З двох високих труб, як завжди, ліниво соталися і хилилися до землі товсті струмені отруйного диму.

Задушливий світ. Неблагополучний, хворобливий світ. Увесь він якийсь незатишний і тоскний, як те казенне приміщення, де люди зі світлими ґудзиками і зіпсутими зубами раптом ні сіло ні впало заходилися лементувати, надсаджуючись до хрипу, і Гай, такий симпатичний, вродливий парубійко, цілком несподівано заходився товкти до крові рудобородого Зефа, а той навіть не опирався... Неблагополучний світ... Радіоактивна ріка, безглуздий залізний дракон, забруднене повітря і неохайні пасажири у незграбній триповерховій металевій коробці на колесах, що плюється навсібіч сизими чадними димами... І ще одна дика сцена — коли якісь брутальні люди довели реготом і жестами до сліз літню жінку, і ніхто за нею не обстав, у вагоні яблуку ніде впасти і всі відводять очі, і лише Гай раптом зірвався з місця, блідий від злості, а можливо, від страху, і щось крикнув їм, і вони пішли геть... Проте і сам Гай, вочевидь добра, симпатична людина, іноді раптом зовсім незрозуміло розлютовувався, заходжувався осатаніло сваритися з сусідами по купе, дивився звіром, а потім так само зненацька поринав у глибоку прострацію. І всі інші поводилися не краще. Годинами вони сиділи і лежали цілком мирно, стиха гомоніли, навіть усміхалися один до одного, і враз хто-небудь починав сварливо бурчати на сусіда, сусід нервово огризався, навколишні, замість заспокоїти їх, устрявали в суперечку, чвара ширшала, і от уже всі гримають одне на одного, погрожують, штовхаються, і хтось лізе через голови, розмахуючи кулаками, і когось тримають за барки, на повний голос плачуть малюки, їм роздратовано обривають вуха, а відтак усе поступово завмирає, всі вовком дивляться одне на одного, розмовляють знехотя, відвертаються... А іноді чвара перетворюється на щось украй неподобне: очі вилазять з орбіт, обличчя беруться червоними плямами, голоси підвищуються до нестямного вереску, і хтось істерично регоче, хтось співає, хтось молиться, здіймаючи над головою тремтячі руки... Божевільня...

Максим відійшов од вікна, пристояв посередині тісної кімнатки, розслабившись, відчуваючи апатію і душевну втому, потому примусив себе зібратися на силі і розім’явся трохи, використовуючи як снаряд громіздкий дерев’яний стілець. «Так і занепасти можна, — подумав він стурбовано. — Ще день-два я, мабуть, стерплю, а тоді доведеться дати драла, поникати трохи по лісах... У гори добре було б втекти — гори у них тут на вигляд гарні, дикі... Далеченько, щоправда, за ніч не обернешся... Як їх Гай називав? Зартак... Цікаво, це власне ім’я чи гори взагалі? Втім, які там гори, не до гір мені. Десять діб я тут, а нічого ще не зроблено...»

Він протиснувся в душову і кілька хвилин фиркав і розтирався під тужавим штучним дощиком, таким самим бридким, як природний, — дещо холоднішим, щоправда, — але жорстким, вапнистим.

Він обтерся продезинфікованим рушником і всім незадоволений: і цим каламутним ранком, і цим задушливим світом, і своїм безглуздим становищем, і занадто жирним сніданком, що його доведеться зараз з’їсти, — повернувся до кімнати, щоб застелити ліжко. Сніданок уже принесли — він парував і смердів на столі. Риба зачиняла вікно.

— Здрастуйте, — сказав їй Максим місцевою мовою. — Не треба. Вікно.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×