— Великодушно вибачайте, але чи не тут мешкає Георгій Гребін? — Неповторний бас, який неможливо ні забути, ні сплутати.
— Іван Трохимович!!
— Впізнав, голубчик! Пам’ятає старого! — у басових руладах незвичне деренчання.
Він демобілізувався в чині підполковника, жив у Москві, працював у якомусь галузевому главку інспектором.
Був час, коли ми зустрічалися часто, я приходив до нього з своїми радощами й печалями, тепер бачимося набагато рідше, та раз на рік я обов’язково провідую його.
Він ніколи не святкував своїх днів народження, відзначав лише один особливий день. Ваньці Голенкову, круглому сироті, село ухвалило ходити в пастухах, їсти у хазяїв, ночувати по чужих кутках. І ось одного разу, коли він під осіннім дощиком пас стадо на покосах біля ріки, з обрідкуватого ліска виїхало двоє кіннотників, у одного за плечима стирчала гвинтівка, у другого на поясі висіла кобура з наганом. Вони шукали броду через ріку, «де дно твердіше, важке поволочимо, щоб якось не загрузнути». Іван лишив стадо на хлопчину-підпаска, повів кіннотників на перекати, дно там щільне, пісок з галькою, будь-якого воза вдержить. Але важкими виявились не вози, а гармати… У село він не повернувся, лишився при артилерійському з’єднанні окремої ревбригади під командуванням товариша Пестуна-Гроздецького. Через рік неписьменний пастух вже командував батареєю, під хутором Михайловським його батарея розмела наступаючих козаків, виграла бій. Івана Голенкова було відзначено у наказі, підписаному Фрунзе, нагороджено іменним годинником. Після визволення Криму від Врангеля його послали на курси комскладу, та кадровим командиром він залишався недовго. Армія опікувала село, Іван Голенков очолював шефські бригади, виступав з доповідями, організовував лікнепи, їздив для ознайомлення у славнозвісний тоді радгосп імені Тараса Шевченка, де створювався перший тракторний загін. Скінчилося його шефство тим, що гімнастерку з чорними петлицями Іван змінив на піджак відповідального районного працівника, а пізніше. й обласного… Та не все котилося гладко, були чималі неприємності, про що він не любив згадувати. Їх списала війна…
День, коли «від корів пішов до людей», він вважав найважливішим днем у своєму житті, відзначав його у колі близьких.
Колись у цей день поруч зі мною за столом сиділи ровесники Івана Трохимовича. Нехтуючи артритами, колітами, катарами, які напосілися на них, старі налягали на горілочку і, відриваючись від спогадів, глухими басами й вібруючими дискантами виводили:
Нікого з них уже нема в живих, а сам Іван Трохимович, останній із могікан, насилу ноги переставляє. Він роком старший від нашого віку, що вже завершується. Він важко обертає своїми крупноблочними суглобами, складки пористої сірої шкіри обвисли, лише ніс, як і колись, твердий та іржаві брови кущисті й грізні, але під ними розмита дитяча голубінь. І зі свистом дихає, натужливо балакає — хворіє на астму, та розум зберіг ясний, поважність теж.
Після господаря тепер я найстарший за столом. Доньки Івана Трохимовича і його зяті також не молоді, але вже для них «Вставай, країно гордая…» настільки ж екзотична, як для мене «Армія біла і чорний барон…». Іван Трохимович щоразу забирає мене від родинного збіговиська до своєї спартанської кімнатки, вмощується навпроти — напружено випрямлений, плечі підняті, лопатисто-широкі, вузлувато-венозні руки прикривають гострі коліна.
— Мене, відживаючого, гризе тривога, мій друже… — Сиплим голосом, пересилюючи задишку.
— Щось сталося, Іване Трохимовичу?
— Так, голубчику, так. Стара руїна, бачте, почала думати.
Я не вважаю за потрібне ні заперечувати, ні квапити запитанням — сам скаже, для цього й витягнув з-за столу, привів сюди. Він височіє у позі кам’яного фараона, дивиться молочним поглядом у вікно поверх гамірливого міста, поверх неспокійного сьогодні — у безконечність.
— Я завжди був зарозуміло вдоволений собою… — Глухо, не мені, а кудись. — Так, все своє довге життя вважав — зірок з неба, звісно, не хапаю, зате сумління чисте, як сльозинка. Прожив вісім десятків, а вдивитися у себе ніколи було, квапився вперед, зорі назустріч. Лише тепер здогадався озирнутись, і…
Натужливе, уривчасте зітхання, довге мовчання, погляд у далечінь.
— І стукнуло у стару довбешку: скільки прожив — а що зробив? Цеглини у стіну не поклав. Хтось інший будинки будував, заводи зводив, землю орав, а я… Я, голубчику, або стріляв, аба покрикував: «Давай- давай!»
— Ви ж знаєте, я також стріляв і анітрохи не розкаююсь, а пишаюся навіть, — заперечив я.
Іван Трохимович хмикнув і не поворухнувся.
— Не витрачай марно порох, голубе, не переконуй, я й без тебе знаю, що гармата теж може служити для життя. Так, саме з таких гармат я й стріляв. Так, заради життя! Але ти ось відстрілявся і зайнявся зовсім іншим — в науці риєшся, забув про приціл, гармата в душі не сидить. А та тридюймовочка, з якою я в молодості близько познайомився, характер мені зіпсувала, не міг я щось робити, не трощачи, навіть коли розмовляв, то щодуху старався, щоб слова мої мали пробивну силу. «Давай-давай!» — штукенція вибухова.
— Обстановка була вибухова, Іване Трохимовичу. Знову хмикання.
— Пробував, голубе, пробував звернути на обстановку. З цього щось виходило, але… через раз. Я сам і розпалював обстановочку, а потім боявся, щоб не вибухнула, лиха не наробила.
Замовк, темніючи лицем, дихаючи зі свистом, відводячи від мене погляд. Відсапався, заговорив глухо, ніби в шубу:
— Ніхто мене не змушував в селі Старожилові храм ліквідовувати, сам додумався. І обстановка цьому ніяк не сприяла. Товариство по спільному обробітку землі створювали тоді, намагалися людям очі відкрити на краще життя, в довір’я увійти. Нащо, здавалося б, на конфлікт наражатися, навпаки, варто було з батюшкою щиросердно побалакати. Попик був старезний, та не дурний — підтримав би, не на лихе підбиваю, жінки йому вірили в усьому, а жінки й мужиків допомогли б умовити. Та де там, від ненависного бога поміч приймати! Ліпше його викорчувати, щоб під ногами не плутався. До начальства їздив, кулаками грюкав, доводив — мовляв, корчувати треба, і негайно! Вигримав дозвіл — бога скинути, церкву закрити, дзвони зняти! Мотузками — ех, дубинушка, ухнем! — дзвони стягували. Великий брязнув — мороз по шкірі. Плач, голосіння, стогони, жінки розлютились, юрбою на нас з цеглинами. Двом активістам голови пробили… Обстановочка розпеклася до білого… — Іван Трохимович задихнувся, виждав, похмуро кинув: — Лопнув наш ТОЗ.
Я приголомшено розглядав його — широкий напружений кістяк, сивина в жовтизну, темне покарбоване лице. Я знаю його чверть віку, бачив у хвилі смертельної небезпеки, це людина кришталевої чесності і самовідданого благородства, він з тих, хто не може бути ситим, коли голодні інші, ніколи не жив для себе, а от наприкінці життя — самосуд. Можливо, зараз він чекає від мене захисту, та чи можна спростувати вистраждане? Тут так легко впасти у милосердну фальшивість… Образити фальшивістю не осмілюсь. Я мовчав.
І він знову заговорив — з понурим роздратуванням, із задишкою:
— А чи не тому, що я життя перепалив, мої діти холодні, мов крижини?.. Так, і доньки, і зяті! Пробував їм сповідатися — стенають плечима: мовляв, ясно, нам не дивина. Запитую про майбутнє: яким би хотіли його бачити? Знову стенають… Та біс би його взяв, мене, вважай, уже нема на білому світі! За вас же, живих, страхаюсь. Камо грядеші, человеце?.. Хм-м…
Я мовчав. Напевне, і моє мовчання він сприймав як стенання плечима.
Учорашній школяр Сева Гребін ще не понюхав життя, а вже панічно лякається його. Доживаючий своє
