болота.
Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.
І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.
Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з квітчастими
рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно
заміноване.
Пахло якимись ліками та горілою шерстю.
Смеркало. Смеркало й смеркло.
Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці ї йшов у валянках по болоту. Попереду
замаячив горб з кам'яним давнім хрестом. Цей горб з кам'яним хрестом мав означати Миколці
половину дороги. На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло. Вийшов червоний місяць, і танки
відразу ж стали більшими, ось-ось неначе загуркочуть і застріляють.
Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,— мати ж удома не спить і думає: де ж це він? Але ось і половина дороги.
Навіть при місяці видно у кам'яному хресті дірки від куль, але що це? Під хрестом біля згорілої
машини стоїть ліжко! Темне широке ліжко з золотими бильцями стоїть під хрестом при дорозі!
По Миколчиній спині сипонуло морозом: ішов уранці на базар — ліжка не було. Хто ж це його
поставив за день?
Миколка пильно почав придивлятися до машин, до «тигра», що чорнів за хрестом у кюветі, і до
самого ліжка — ніде нікого.
Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодна.
Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка — ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі
лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать при місяці, як чортові
очі.
«Дай, — подумав Миколка,— сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й
Первінці щось треба дати».
Миколка похукав у руки, прив'язав Первінку до ліжка і пішов до «тигра», бо якраз саме там
росли найвищі будяки: треба ж було цьому «тигрові» увігнатися в такі добрячі будяки! Миколка
нагнувся і зашарудів між лапатими будяками:
під будяками щось росло. Пирій чи ковила — проти місяця не видно. Хоча вони і торішні, але
рвати їх важко, сильно вони у землі сидять. Від «тигра» котами чомусь смердить,— от була б та
цибулина, що її на базарі з'їв, як би вона зараз пригодилась!
Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.
— Оце з'їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,— сказав Миколка і сів на ліжко.
Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його
хилилась на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув. Ніч стояла біла під місяцем, як молоко у
дійниці, і тихо жувала Первінка під хрестом, оточена «тиграми» та «пантерами».
Доївши пізню свою вечерю, Первінка й собі вляглася біля ліжка та й заплющила очі...
Скільки Миколка спав — невідомо, але проснувся він від того, що його хтось гойдає з боку на
бік.
Спросоння Миколка вискочив на ліжко з ногами і побачив, як Первінка рветься від ліжка туди й
сюди, аж на лигач тріщить, а здоровенний чорний собацюра, врівень з Первінкою, плигає між
«тигром» і дорогою і намагається вхопити Первінку за ногу. Вона відхвицькується від нього, як може, очі повні страху — боже ж ти мій!
Миколка схопив відколений снарядом шматок хреста і з усієї сили попудив собацюру по лапах.
