ленiнградок...
Щасливi ленiнградцi й ленiнградки, що живуть у такiм прекраснiм городi, городi Ленiна, городi слiпучої слави, сяєво якої промениться над усiєю нашою Радянською Вiтчизною.
Щасливий Ленiнград, що має за свою Вiтчизну - Радянський Союз.
Щасливий Радянський Союз, що має в собi мiсто Ленiнград.
Хай благословенна буде i хай росте любов ленiнградцiв i ленiнградок до свого героя города.
Хай ще буйнiше розквiтне любов до славного мiста в серцях усiх радянських громадян.
I до своїх рiдних городiв так само.
Ленiнградки
Менi аж нiяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленiнградок, робиться тiльки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привiтних господарiв у гостях, каже
господині:
- Ну, яка ж таки, хазяюшка, ви нечепурна та несимпатична! I пироги у вас глевкi?! І дiти вашi хулiгани! А чоловiк - п'яниця! Бабуся ваша завтра вмре! I взагалi не розумiю, чому вас i досi ще
тролейбус не переїхав?!
Таких гостей не буває.
Гостi завжди чемнi та ввiчливi, але ми, бувши чемними та ввiчливими ленiнградськими гостями, говоритимемо про ленiнградок з почуттям найщирiшого захоплення, подиву i найглибшої пошани не
тiльки через те, що ми гостi...
Один iз потомственних ленiнградцiв, прекрасний поет Олександр Прокоф'єв, правда, одразу
нам заявив:
- Киньте, хлопцi, дурницi! Якi ви в чорта гостi?! Ви в себе вдома! Понятно?!
'Понятно' то воно 'понятно', та пiсля такої заяви ще труднiше, бо, виходить, що писатимеш про
свiй дiм, про себе, значить, а, як вiдомо, сама себе хвалить тiльки гречана каша.
Отже, для делiкатностi треба, щоб ми були ленiнградськими гостями.
Я заздалегiдь знаю, що, навiть, як я землю гризтиму, ви менi не повiрите, що ленiнградки нi в
трамваях, нi в автобусах, нi в тролейбусах не штовхаються.
Я сам не вiрив... I досi те, думаючи про цi дивовижнi властивостi ленiнградських жiнок, сам собi говориш:
- Не може бути!
Нiчого не поробиш: факт!
В Ленiнградi ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокiйно, чинно, благородно, i коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввiчливо ще й скажуть:
- Будь ласка!
Ленiнградки ремонтують своє рiдне мiсто.
На кожнiй улицi ви побачите - i не на одному будинковi, - там риштування, там колиски, а на
риштуваннях i на колисках ходять, стоять i сидять ленiнградськi жiнки.
Вони загоюють рани свого красеня города, заподiянi нiмецьким звiром, вони чепурять свiй
коханий Ленiнград.
Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розiрвано було фашистську блокаду героїчного
мiста.
І знову ж таки не повiрите: штукатурщицi, каменщицi, ремонтуючи будинки i вулицi, не
заляпують вас, коли ви повз них проходите.
Вас обов'язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб ви обiйшли це мiсце, а коли й не
попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.
Не так, як деiнде:
- Проходьте, проходьте!
А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини:
- Ляп!
Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград.
Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi...
I щодня ленiнградки мили свої вулицi.
I не обливали вас...
