Але ні. Льоня тримав у руках маленьку зелену книжечку, на якій було чітко видруковано: “
Хлопець розгублено озирнувся. Ніколи в житті з ним не траплялося нічого подібного. Та невже ж це все було насправді? Він підійшов до столу. Ось лежать його підручники… зошити… і щоденник з чорнитьною плямою. Нібито все як було. І незабаром, дійсно, доведеться говорити з батьком про різні неприємні речі… а звідки ж той чоловік довідався про це? Дивно!.:
Раптом на вхідних дверях знов задзеленчав дзвоник. Мабуть, це вже батько. Ой, як усе це неприємно!
Льоня засунув книжечку в кишеню й побіг відчиняти.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
Так, це був батько. Мовчки він роздягнувся і сів на диван. Льоня не підводив очей з підручника геометрії. В голові у нього стукотіло:
“Мабуть, мати подзвонила батькові телефоном. Він уже все чисто знає, все чисто…”
Звичайно, батько все знав. Ось він заговорив — холодно і суворо, як належало говорити вкрай незадоволеному батькові:
— Виходить, Льоню, тобі байдуже те, що ти завдаєш болю і мені, і матері? Ось уже кілька разів ти обіцяєш, що все буде гаразд, і кожного разу не виконуєш обіцянки. Ти розлінився, водишся з ледарями, такими, як твій Віктор Сумський, про якого я тобі вже не раз говорив. Що ж з тобою робити? Мені просто соромно: ти такий здібний хлопець, а як до тебе починають ставитися вчителі? І ще ця двійка з географії… наче ти не міг розповісти те, що так добре знаєш? З географії, це ж подумати тільки! Знов будеш виправдовуватися? Знов будуть якісь теревені?
Батько глянув на Льоню, чекаючи відповіді.
Втім, що Льоня й справді міг сказати? Хіба поясниш, що все це — збіг неприємних випадковостей, що він зовсім не хотів бути неуважним, але нова авторучка відвернула його увагу, і він не розчув запитання вчителя? Ясно, батько скаже, що все ц’е непереконливо, самі теревені. І матиме рацію. Краще вже промовчати.
А батько, наче знаючи, в чому справа, вів далі:
— І все це трапляється через неуважність, легкодумність. Ну що ж. Я не хочу витрачати часу на недоцільні розмови. Скажу тільки, якщо…
Неуважно слухаючи батька, Льоня намацав у кишені маленьку зелену книжечку. Той чоловік сказав, що час можна використати, коли завгодно… от коли б можна й
справді було зайнятися замість цієї неприємної розмови чимсь веселішим, щоб не так погано було на душі! Та хіба ж таке може бути? Самі казки… а втім, чому не спробувати!
Тихенько, щоб не помітив батько, Льоня вийняв книжечку, навпомацки розгорнув її. Тримаючи книжечку на колінах, написав на першому талончику-чеку “
— …я тобі, Льоню, скажу ось що, — продовжував тим часом батько. — Коли ти найближчим часом не виправишся…
Льоня тихенько засунув талончик під свій годинник: все одно гірше вже не буде, зараз батько, напевне, скаже щось таке неприємне, що краще й не слухати!..
І враз зникли підручники і зошити, мовби вони розтанули в повітрі! І стіл зник! Під ногами хлопець побачив жовтий гарячий пісок. А голос — та це вже й не батьків голос! — продовжував говорити:
— …коли ти не виправишся, Льоню, то буде гірше. Тоді — кінець нашій дружбі, ось що я тобі скажу! І тоді ти навіть не підходь до мене, бо з мене й подруги сміятимуться!
Що таке? Чому голос батька так дивно змінився, звучить так лагідно, став таким дзвінким? І говорить цей голос про зовсім інші речі?
Льоня здивовано підвів очі. Та що ж це таке, справді?..
Ніякого батька. І кімнати також немає. Гойдаються веселі лінькуваті морські хвилі. Пісок під ногами — це морський пляж. А на пляжі, поруч з ним, сидить русява дівчинка. Очі її, великі, темні, благально дивляться на нього. Справді, де ж це він? Що сталося?..
Вкрай здивований, Льоня розгублено дивився на русяву дівчинку, якої він, слово честі, ніколи не бачив. Права його рука машинально горнула сухий пісок. А дівчинка тим часом казала — з докором, сумно, наче їй було дуже неприємно самій:
— Я ніколи не думала, що ти можеш зробити таке, Льоню. Ми так добре готувалися до нашої живої газети. Ти ж так багато знаєш цікавого про космічні польоти, про супутників і ракети, і плавали з тобою разом, і гралися. І раптом отака жахлива несподіванка! Ну, навіщо ти все це зробив, навіщо?…
Та що ж він зробив? Льоня ніяк не міг додуматися, за що йому могла б докоряти оця незнайома дівчина. А в неї ж був такий приємний голос… Хто вона така? Як би довідатися про це!
— Ні, ти скажи мені, справді, Льоню, як ти наважився?
Рука дівчинки м’яко погладила його руку. Льоня за-шарівся від несподіванки.
— Ну, кхм… так вийшло… — невиразно пробурмотів він, намагаючись відтягти час.
— Як це “так вийшло”? — раптом обурилася дівчинка. Вона прожогом звелася на рівні. Очі її гнівТю блиснули.
— І ти смієш говорити про це так, ніби розповідаєш, як випив склянку води? Накоїти такого, від чого стільки людей могло захворіти… Та про це ж навіть у стінгазету написали! І раптом, маєте, “так вийшло”! Я й розмовляти з тобою після цього не хочу, ось що!
Льоня остаточно розгубився. Мабуть, він дійсно зробив щось дуже погане. Але — що ж саме? І що він може зараз сказати, щоб ця дівчинка заспокоїлася, іе гнівалася більше?.. Адже значно приємніше було чути її лагідний голос, ніж оці сердиті слова. Ага, ось що!
— Ну, я, звісно, не так сказав, — мовив Льоня, підводячись і собі. — Певна річ, воно погано вийшло. Дуже погано. Але ж я більше не буду. От побачиш, категорично не буду!
Дівчинка недовірливо глянула на нього. Потім вона все ж таки посміхнулася.
— Ти говориш зовсім як маленький хлопчисько — “не буду”, — сказала вона. — Ясно, що не будеш. Але цього мало. Ти мусиш чесно визнати свою провину. І нічого не приховувати. І я, і всі інші добре знають, що справді в усьому винний не так ти, як…
Вона спинилася. Здаля пролунав голос:
— Тамаро! Тамаро! Поспішай, човен зараз відпливає!
— Іду! — відгукнулася дівчинка. Вона повернулася до Льоні й швидко сказала.
— Мені, бач, ніколи. Пам’ятай, що я тобі сказала. Зроби все, як треба, Льоню. І тоді ми знову будемо друзями. І я піду з тобою, як обіцяла, до Жаб’ячої печери на березі моря. Чуєш? Тільки нічого не приховуй. Ну, бувай!
Вона побігла вздовж пляжу туди, де за деревами лунали веселі голоси. Льоня розгублено дивився їй вслід. Голова в нього йшла обертом. Що трапилось? Чому він раптом опинився на якомусь морському березі? Що, зрештою, він зробив, що про нього навіть написали в якусь стінну газету?
Цю дівчинку звуть Тамара. Добре, що відомо хоч це. А далі що буде?
Льоня подивився навколо. Пляж, дерева — високі, стрункі, зелені. Здається, такими бувають кипариси. Може, це Крим? Та й море… Але як він сюди потрапив?
Треба пригадати, як усе це вийшло. Він розмовляв з батьком. Власне, не розмовляв, а слухав, як батько докоряв йому. Потім він написав на талоні з зеленої книжечки ощадкаси часу “
