Чекайте, чекайте! Немовби він починає все розуміти! Так, так… стривайте, мабуть, так воно і є!
Він зробив внесок до ощадкаси часу. Вклав туди п’ять годин, п’ять своїх майбутніх годин. А тепер узяв з каси п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин з свого майбутнього, якого ще не було, якого він ще зовсім не знає. Значить, він десь у піонерському таборі і познайомився тут з Тамарою на березі моря, мабуть, у Криму. От цікаво!
Ну, звісно, тепер усе зрозуміло. Таки той чоловік з багатьма годинниками говорив правду, хоч здавалося це раніше неймовірним. Ощадкаса видає тобі стільки часу, скільки ти захочеш, варт тільки написати про це на талончику. Тільки, на жаль, вона видає його не підряд, а безладно, якимись покраяними шматочками.
Ну, нічого, зрештою Льоня про все дізнається, і про те, як він сюди потрапив, І про знайомство з Тамарою, і про те кінець кінцем, що він тут наробив.
Льоні захотілося пити: адже сонце пекло немилосердно. Він подивився на море. Десь далеко на його синій поверхні плив білий пароплав. Над ним повільно розтавала хмарка диму. А ще далі, на самому обрії, все аж тремтіло від гарячого марева. Викупатися, чи’ що? Адже ж Льоня ще ні разу не купався в морі. Ні, спочатку треба випити води. Де ж вона тут є? Може, он, там, біля того навісу, що видніє здаля?
За хвилину Льоня підійшов до навісу. Так і є, ось великий бак з водою І кухоль. Льоня налив води, підніс кухоль до рота — і раптом спинився. Прямо проти нього, поруч з баком, висіла стіннівка. А на ній великими літерами було написано: “
Далі він не встиг прочитати. Чиясь рука опустилася на його плече, низький насмішкуватий голос промовив:
— Ти тут, Куценко? Іди, тебе викликає голова ради. Негайно йди, я вже давно шукаю тебе.
Якийсь незнайомий хлопець глузливо поглядав на нього. Він ще підморгнув Льоні і додав:
— Ну, певна річ, якщо ти ще не начитався досхочу стінгазети, то я можу почекати. Адже приховувати не буду, це я писав. Е, шкода, що часу було обмаль! Я б не так прочистив тебе!..
Дивно, але Льоня не знайшовся, що відповісти. Він покірно повернувся І пішов туди, куди вказувала рука цього хлопця, — до великого будинку, над яким майорів червоний прапор.
Коли б хоч дізнатися, в чому саме він винний! Ну про ідо він говоритиме? Чому всі проти нього?..
Шлях до будинку лежав берегом. Льоня йшов, тоскно дивлячись собі під ноги. От історія… і що йому казати?..
— Льоню! Льоню! — почув він здаля знайомий голос. — Зажди!
Він підвів голову. Ой, як добре! До нього, ледве переводячи подих, бігла Тамара. Ноги її вгрузали в пісок, мабуть, їй було дуже важко бігти, Але обличчя її було веселе, радісне.
— Тебе вже викликали, чи не так? — спитала дівчинка. — Ходімо разом! Я вирішила не їхати човном, а піти разом з тобою. Я допоможу тобі! Так! Ходімо! Тамара схопила Льоню за руку і потягла за собою.
— Я певна, що все буде гаразд, — збуджено говорила дівчинка. — Кажуть, він уже в усьому признався. І що підбурював і загрожував. Я так і думала, що все це наробив він. А ти мовчав! Ех ти! Треба давно вже було кинути водитися з ним. Правда?
Льоня кивнув головою: йому лишалося тільки погоджуватися.
— Як добре, що все зараз з’ясується! — вела далі тим часом Тамара. — І ти виправишся, Льоню! Тільки ти пам’ятай, що я казала і кажу тобі: якщо ти не виправишся…
Раптом Льоня відчув, що він спиняється. Заждіть, заждіть, та коли ж він встиг ще й сісти?.. І що це перед очима? Немов книжка, і в ній — “сума кутів трикутника дорівнюється…”
— …якщо ти не виправишся, то можеш і не мріяти про поїздку в табір. Ціле літо сидітимеш за книжками, готуватимешся до наступного року. Це я вирішив остаточно!
Льоня підвів голову, не вірячи своїм вухам. Що це таке? Де Тамара, де пляж, табір на березі моря?…
Він сидів за своїм столом у кімнаті. Навпроти нього, на дивані — батько. І голос його звучав дуже загрозливо. “Не поїдеш до табору!” Виходить, що п’ятнадцять хвилин, які видала ощадкаса часу, вже закінчилися.
І Льоня раптом знову опинився в кімнаті, за підручниками. А батько навіть і не помітив його відсутності!
— Я закінчив, Льоню, — сказав нарешті батько. — Обміркуй як слід усе, що ти почув сьогодні. Моє слово остаточне. І готуй уроки.
Він вийшов з кімнати, навіть не глянувши на Льоню.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
Лише через силу Льоня примусив себе вивчити теорему про суму кутів. Що там не кажи, а батько мав рацію… Можна було б мати й кращі оцінки і взагалі обходитися без неприємностей. Наприклад, коли б старанно вчити уроки, а не думати про щось інше. Це вірно.
Вірно, як і все, що казав батько. Він дуже хороший, його батько, з ним завжди можна про все говорити. Батько все розуміє, наче старший брат. І в цій останній розмові — також.
Коли подумати як слід, то що ж можна було йому заперечити? Навіть ця його погроза, що Льоні доведеться влітку готуватися до іспитів замість того, щоб поїхати до піонерського табору, хіба й тут він не мав рації? І правда, Льоня дещо розлінився і став неуважним на уроках. Ну, а як змінити це? Що робити? В думках у нього зовсім Інше! І ніяк не відженеш цих думок…
Наприклад, що за дівчинка Тамара? Звідки вона так добре його знає? Навіть встигла заприятелювати… Хіба можна тут думати про якусь суму кутів? І яка шкода, що п’ятнадцять хвилин, взяті в ощадкасі часу, так швидко закінчилися.
Ось чому, ледве Льоня опинився в ліжку, ледве мати вийшла, погасивши лампу, його рука опинилася в кишені штанів, де лежала маленька зелена книжечка з чеками-талонами. Цього ніяк не можна було відкладати. Дізнатися, дізнатися про те, що було далі! І обов’язково помиритися з Тамарою, остаточно помиритися, це насамперед!
Вже взявшись за книжечку, Льоня ще раз прислухався. Десь у сусідній кімнаті мати розмовляла з батьком. Мати щось говорила, — тихо, приглушено. Певна річ, розібрати було неможливо. Але, мабуть, мова йшла про нього. Напевне про нього. Ось навіть долинуло слово “хлопець…”
Неприємно все це! Ой, як неприємно! І все тому, що Льоні сьогодні так не пощастило.
Обережно Льоня написав олівцем на талончику в книжечці — “
— Я тобі кажу, що Льоня вже й сам може добре розуміти, що погане, а що добре.
Мабуть, батько щось відповідає матері. Про що це він? Льоня затримав руку, що вже ладна була покласти чек під годинник.
— Коли б він більше думав про наслідки своїх вчинків, коли б він не приятелював з такими, як Віктор Сумський, — продовжував батько.
Мати заперечила:
— У Віктора Сумського дуже складні обставини життя, ти ж знаєш це. І раніше, спочатку, ти не заперечував проти їхньої дружби. І в школі казали, що, можливо, це буде добрий вплив…
— А тим часом Віктор штовхає Льоню на всякі витівки. Хіба ти не розумієш цього? Ні, ні, я вважаю, що з цим треба кінчати! І мушу тобі ще сказати…
