— Може, й так, Гєр, може, й так, — захрипів Коча.
— А коли повернеться? — я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що він просто повідомляє сімейні новини.
— По ходу, Гєра, ніколи, — слухавка знову зафонила.
— Коли?
— Ніколи, Гєр, ніколи. Він назавжди поїхав. Учора дзвонив, просив тобі сказати.
— Як назавжди? — не зрозумів я. — У вас там усе нормально?
— Да, нормально, друг, — Коча зірвався на високі ноти, — все нормально. От тільки брат твій кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гєр, уже старий, сам я не потягну.
— Як кинув? — я не міг зрозуміти. — Що він сказав?
— Сказав, що в Амстердамі, просив зателефонувати тобі. Сказав, що не повернеться.
— А заправка?
— А заправка, Гєр, по ходу на мені. Тільки я, — Коча знову додав до свого хрипіння довірливості, — не потягну. Проблеми у мене зі сном. Бачиш, п'ята ранку, а я не сплю.
— А давно він поїхав? — перебив я.
— Да вже тиждень, — повідомив Коча. — Я думав, ти знаєш. А тут така от шняга виходить.
— А що, він мені нічого не сказав?
— Я не знаю, Гєр, не знаю, дружище. Він нікому нічого не сказав, просто взяв і увалив. Може, хотів, щоби ніхто не знав.
— Про що не знав?
— Про те, що він увалює, — пояснив Коча.
— А кому яке діло до нього?
— Ну, не знаю, Гєр, — закрутив голосом Коча, — не знаю.
— Коча, що там у вас сталось?
— Гєр, ти ж мене знаєш, — зашипів Коча, — я в його бізнес не ліз. Він мені не пояснював. Просто взяв і увалив.
А я, дружище, сам не потягну. Ти би приїхав сюди, на місці розібрався, а?
— В чому розібрався?
— Ну, я не знаю, може, він тобі щось говорив.
— Коча, я не бачив його півроку.
— Ну, я не знаю, — зовсім розгубився Коча. — Гєр, дружище, ти приїдь, бо я сам ну ніяк, ти правильно мене зрозумій.
— Коча, що ти крутиш? — запитав я нарешті. — Скажи нормально, що там у вас сталось.
— Да все нормально, Гєр, — Коча закашлявся, — все нормальок. Коротше, я тобі сказав, а ти вже дивись.
А я пішов, у мене клієнти. Давай, дружище, давай. — Коча кинув слухавку.
Клієнти у нього, подумав я. О п'ятій ранку.
Ми винаймали дві кімнати в старій виселеній комуналці, в самому центрі, в тихому дворі, засадженому липами.
Льолік займав прохідну кімнату, ближче до коридора, я жив у дальній, з якої був вихід на балкон. Решта кімнат комуналки були наглухо зачинені. Що ховалося за дверима — ніхто не знав. Кімнати нам здавав старий запеклий пенсіонер, колишній інкасатор Федір Михайлович. Я його називав Достоєвським. У дев'яностих вони з дружиною вирішили виїхати в еміграцію, і Федір Михайлович виправив собі паспорт. Але, отримавши на руки нові документи, раптом передумав кудись їхати, вирішивши, що саме тепер час починати нове життя. Так що до еміграції дружина поїхала сама, а він залишився в Харкові нібито стерегти квартиру.
Відчувши свободу, Федір Михайлович здав кімнати нам, а сам переховувався десь на конспіративних квартирах.
