зітхнув з полегшенням. Ті кілька скляночок
лафіту, що я випив, таки нагнали на мене сон, і я був зовсім не від того, щоб
подрімати хвилин п’ятнадцять-двадцять, як це робив звичайно по обіді. О шостій вечора в мене мала
відбутися важлива зустріч, яку аж ніяк не випадало пропустити. Саме напередодні
закінчився термін страхового поліса на будинок, у якому я мешкав. Я звернувся
до страхової компанії; там виникли якісь незгоди, тож мене запросили прийти на
засідання правління й там обговорити умови поновлення угоди. Глянувши на
коминкові дзиґарі (бо був надто сонний, щоб витягати кишенькового годинника), я
з задоволенням відзначив, що маю в запасі ще аж двадцять п’ять хвилин. Дзиґарі показували пів на шосту; на дорогу до страхової контори
вистачить і п’яти хвилин, а мої післяобідні дрімки ніколи не тривали більш як двадцять п’ять хвилин. Отже, можна було не хвилюватись, і я негайно поринув у солодкі
сни.
Із задоволенням додивившись їх до кінця, я знову поглянув на дзиґарі й мало не
повірив у можливість отих самих дивовижних пригод, бо виявилось, що замість
звичайних п’ятнадцяти чи двадцяти хвилин я проспав тільки три - до призначеної години
лишалося аж двадцять сім хвилин. Я ще раз віддав себе в обійми дрімоти, а коли
прокинувсь ізнов, на мій щирий подив, до шостої так само лишалося двадцять сім
хвилин. Я скочив на ноги, придивився ближче до дзиґарів і переконався, що вони
стоять. А мій кишеньковий годинник показував пів на восьму; тобто, проспавши аж
дві години, я, звісна річ, запізнився на ділову зустріч. “Ет, байдуже, -
подумав я. - Піду до контори зранку, вибачуся... Проте, далебі, що ж воно
скоїлося з тими дзиґарями?” Уважно їх оглянувши, я побачив, що одна з
родзин- кових кісточок, якими я стріляв по всій кімнаті, поки Ангел Дивовижного
просторікував переді мною, пролетіла крізь розбите скло дзиґарів і досить таки
дивним чином застрягла в гнізді для заводного ключа, а своїм кінчиком, що
стирчав з гнізда, застопорила рух хвилинної стрілки.
- Ти ба! - сказав я. - Он воно що. Ясно, як Божий день. Звичайнісінький збіг
обставин; рано чи пізно, а таке може статися!
Я не став більше думати про це і у звичайну для себе годину вклався в ліжко.
Поставив свічку на пюпітр біля узголів’я й зібрався був прочитати кілька сторінок із “Всюдисущності Бога”, але, як на
лихо, міцно заснув вже через яких двадцять секунд, так і не загасивши вогню.
Сон мій тривожили страхітливі видива Ангела Дивовижного. Мені верзлося, ніби
він стоїть в ногах мого ліжка, відсовує завіску й через щілину погрожує мені
тим обридливим, наче з порожньої діжки, голосом страшною помстою за зневагу, з
якою я до нього поставився. А закінчив свою зловісну промову тим, що скинув з
себе шолом-лійку, вставив її кінець мені в горлянку і затопив мене цілим морем
кіршенвассеру, виливаючи його безперервним потоком з довгошийої пляшки, що
стирчала в нього замість правиці. Кінець кінцем муки мої стали геть нестерпні,
і я прокинувся. А прокинувшись, якраз устиг побачити, що з пюпітра тікає
здоровий пацюк із запаленою свічкою в зубах, одначе не встиг завадити йому
шмигонути в нору разом зі свічкою. І дуже скоро в ніздрі мені вдарив різкий
задушливий сморід; я ясно зрозумів, що оселя моя загорілася. За хвилину-другу
тут і там вихопилось шалене полум’я, а далі неймовірно швидко зайнявсь увесь будинок. Всі шляхи до виходу з моєї
спальні враз було відрізано вогнем, лишилося тільки вікно. Внизу, однак, швидко
зібрався натовп, люди притягли звідкись довгу драбину. Скориставшися нею, я
мерщій покинув помешкання і був уже начебто на шляху до повної безпеки, коли
раптом велетенський кабан, який своїм круглим черевом, а ще більше обрисом та
всією подобою чомусь нагадав мені Ангела Дивовижного, - так от цей кабан,
котрий перед тим мирно хлюпався неподалік у багнищі, раптом забрав собі в
голову, що йому доконче треба десь почухати ліву лопатку, і не знайшов кращого
чесала, як підніжжя моєї драбини. Одне слово, я беркицьнувся з драбини й мав
нещастя поламати собі руку.
Ця пригода, вкупі зі втратою страховки і з куди важливішою втратою шевелюри -
бо її геть випалило вогнем, - навернула мене на поважні речі, й кінець кінцем я
надумав оженитися. Знайшлась така собі безутішна багата вдова, що поховала
сімох чоловіків, то я запропонував її зраненій душі бальзам своєї вірності до
самої домовини. Вона, хоч і не без вагань, зглянулась на мої благання. Я впав
до її ніг, сповнений вдячності та обожнювання. Вона зніяковіла, похилила голову
й зачепила своїми пишними локонами мої нові кучері, тимчасово позичені у
Гранжана. Не знаю вже, як трапилось те зчеплення, але на ноги я підвівся без
перуки, сяючи голою лисиною, а вона, вся обплутана чужим волоссям, аж пашіла
обуренням і зневагою. Отже, моїм залицянням до вдовиці поклала край
випадковість, яку, звичайно, передбачити було неможливо, але призвів до неї
природний плин подій.
Я не впав у відчай і розпочав облогу більш поступливого серця. Попервах доля й
цього разу була прихильна до мене; тільки на заваді мені знову стала нікчемна
подія. В нас уже відбулися заручини, коли якось я зустрів свою обраницю на
проспекті, де товклось добірне міське товариство, і вже ладен був віддати їй
найвишуканіший уклін, коли враз мене геть-чисто засліпила дрібка певної
чужорідної матерії, що нахабно вдерлась мені в око. Перш ніж я знову міг
бачити, леді мого серця вже щезла, непоправно ображена тим, що їй видалось моєю
умисною нечемністю: небажанням привітати її серед пристойної публіки. Поки я
стояв спантеличений несподіваністю пригоди (котра, між іншим, може трапитись
будь-де і з ким завгодно) і далі кліпав невидючими очима, до мене підкотився
Ангел Дивовижного і запропонував свою допомогу - з такою ґречністю, якої мені
від нього годі було й чекати. Він вельми вправно та делікатно оглянув моє
уражене око й сповістив, що туди потрапила трісочка, а тоді (хоча так і
лишилось невідомим, яка то була “трісочка”) легко видобув її з ока, чим, можна
сказати, повернув мене до життя.
І тут я вирішив, що саме час померти (оскільки вже недоля, здається, замірилась
переслідувати мене до загину), і з цією метою пішов до найближчої річки. Там,
скинувши з себе одіж (тому що нема ніяких підстав умирати не в тому вигляді, як
породила нас мати), стрибнув сторч головою в потік; єдиним свідком моєї
загибелі була самотня ворона, яка, спокусившися запахом зерна, просоченого
коньяком, відбилась від зграї. Не встиг я пірнути у воду, як пташині чомусь
заманулось відлетіти, захопивши з собою найнеобхіднішу річ з мого убрання. А
тому, відклавши на потім самовбивчі наміри, я засунув свої нижні кінцівки в
рукави сюртука й кинувся переслідувати злодійку з усією прудкістю, якої
вимагало моє становище і на яку дозволяли обставини. Та моя лиха доля подбала
про мене так, як і доти. Біжучи щодуху з обличчям, поверненим до неба, і
зосередившись лише на викрадачці мого майна, я раптом відчув, що мої ноги вже
не ступають по terra firma [9 Твердій землі (латин.). ]; виявилось, що я скочив з урвища і, безперечно, неминуче розбився б на
біфштекс, але, на щастя, встиг ухопитись за якірний трос повітряної кулі, що
саме пролітала над тим місцем.
Тільки-но я досить отямився, щоб збагнути ту жахливу халепу, в яку встряв, а
точніше вчепився, я напружив усю силу своїх легень, аби звірити цю халепу
аеронавтові, що летів десь наді мною. Але довгий час я напружувався марно. Чи
то він був дурний, тобто не міг, чи то він був негідник, тобто не хотів почути
мене. Тим часом літальний апарат дуже швидко здіймався вгору, а мої сили танули
ще швидше. Я був уже близький до того, щоб остаточно підкоритися долі й
потихеньку спасти в море, коли враз моя душа воскресла: згори мені почувся
голос, що неначе ліниво мугикав якусь оперну арію. Глянув угору: на мене
дивився Ангел Дивовижного. Він перехилився через борт гондоли, склавши руки на
грудях, а в роті тримаючи люльку, яка в нього статечно попихкувала, - одне
слово, був у чудовій згоді з самим собою і з усім світом. Надто змучений, я не
міг мовити й слова, а тому лиш благально звернув до нього свою страдницьку
фізіономію.
Добрячих кілька хвилин він дививсь мені просто в обличчя, але не мовив ні
звуку. Нарешті обережно пересунув свою пінкову люльку з правого у лівий кутик
рота й зволив заговорити.
- Хто ти такий, - спитав він, - і якохо піса топі тгепа?
На таке жахливе нахабство, на таку безсердечність і лицемірство я спромігся
відгукнутися лиш одним словечком:
- Рятунку!
- Гятунку? - перепитав той негідник. - Ні! Ось топі пляшка - гятуйся, і цуг
топі, пек!
З цими словами він кинув униз важенну пляшку кіршен- вассера, яка трапила мені в
самісіньку маківку, - здалося, що мізки мої виперло геть. У такому переконанні
я вже збирався був розчепірити пальці, відпустити трос і спокійно віддати душу
Богові, коли мене раптом спинив голос Ангела. Він звелів мені триматися.
- Тгимайся! Тшохо ти так поспішаєш? Не тгепа. Хотшеш іштше отну пляшку, тши ти
нагешті пгохмелифся й пгийшоф то госуму?
Тут я, певна річ, поквапився двічі мотнути головою - один раз заперечливо,
даючи зрозуміти, що мені зараз іще одна пляшка не дуже потрібна, і вдруге -
ствердно, на знак того, що я вже цілком тверезий і безперечно прийшов до
розуму. І мені вдалося таким способом трохи розжалити Ангела.
- То ти, знацця, повігиф, - поцікавився він, - повігиф нагешті? Повігиф,
лафіту, що я випив, таки нагнали на мене сон, і я був зовсім не від того, щоб
подрімати хвилин п’ятнадцять-двадцять, як це робив звичайно по обіді. О шостій вечора в мене мала
відбутися важлива зустріч, яку аж ніяк не випадало пропустити. Саме напередодні
закінчився термін страхового поліса на будинок, у якому я мешкав. Я звернувся
до страхової компанії; там виникли якісь незгоди, тож мене запросили прийти на
засідання правління й там обговорити умови поновлення угоди. Глянувши на
коминкові дзиґарі (бо був надто сонний, щоб витягати кишенькового годинника), я
з задоволенням відзначив, що маю в запасі ще аж двадцять п’ять хвилин. Дзиґарі показували пів на шосту; на дорогу до страхової контори
вистачить і п’яти хвилин, а мої післяобідні дрімки ніколи не тривали більш як двадцять п’ять хвилин. Отже, можна було не хвилюватись, і я негайно поринув у солодкі
сни.
Із задоволенням додивившись їх до кінця, я знову поглянув на дзиґарі й мало не
повірив у можливість отих самих дивовижних пригод, бо виявилось, що замість
звичайних п’ятнадцяти чи двадцяти хвилин я проспав тільки три - до призначеної години
лишалося аж двадцять сім хвилин. Я ще раз віддав себе в обійми дрімоти, а коли
прокинувсь ізнов, на мій щирий подив, до шостої так само лишалося двадцять сім
хвилин. Я скочив на ноги, придивився ближче до дзиґарів і переконався, що вони
стоять. А мій кишеньковий годинник показував пів на восьму; тобто, проспавши аж
дві години, я, звісна річ, запізнився на ділову зустріч. “Ет, байдуже, -
подумав я. - Піду до контори зранку, вибачуся... Проте, далебі, що ж воно
скоїлося з тими дзиґарями?” Уважно їх оглянувши, я побачив, що одна з
родзин- кових кісточок, якими я стріляв по всій кімнаті, поки Ангел Дивовижного
просторікував переді мною, пролетіла крізь розбите скло дзиґарів і досить таки
дивним чином застрягла в гнізді для заводного ключа, а своїм кінчиком, що
стирчав з гнізда, застопорила рух хвилинної стрілки.
- Ти ба! - сказав я. - Он воно що. Ясно, як Божий день. Звичайнісінький збіг
обставин; рано чи пізно, а таке може статися!
Я не став більше думати про це і у звичайну для себе годину вклався в ліжко.
Поставив свічку на пюпітр біля узголів’я й зібрався був прочитати кілька сторінок із “Всюдисущності Бога”, але, як на
лихо, міцно заснув вже через яких двадцять секунд, так і не загасивши вогню.
Сон мій тривожили страхітливі видива Ангела Дивовижного. Мені верзлося, ніби
він стоїть в ногах мого ліжка, відсовує завіску й через щілину погрожує мені
тим обридливим, наче з порожньої діжки, голосом страшною помстою за зневагу, з
якою я до нього поставився. А закінчив свою зловісну промову тим, що скинув з
себе шолом-лійку, вставив її кінець мені в горлянку і затопив мене цілим морем
кіршенвассеру, виливаючи його безперервним потоком з довгошийої пляшки, що
стирчала в нього замість правиці. Кінець кінцем муки мої стали геть нестерпні,
і я прокинувся. А прокинувшись, якраз устиг побачити, що з пюпітра тікає
здоровий пацюк із запаленою свічкою в зубах, одначе не встиг завадити йому
шмигонути в нору разом зі свічкою. І дуже скоро в ніздрі мені вдарив різкий
задушливий сморід; я ясно зрозумів, що оселя моя загорілася. За хвилину-другу
тут і там вихопилось шалене полум’я, а далі неймовірно швидко зайнявсь увесь будинок. Всі шляхи до виходу з моєї
спальні враз було відрізано вогнем, лишилося тільки вікно. Внизу, однак, швидко
зібрався натовп, люди притягли звідкись довгу драбину. Скориставшися нею, я
мерщій покинув помешкання і був уже начебто на шляху до повної безпеки, коли
раптом велетенський кабан, який своїм круглим черевом, а ще більше обрисом та
всією подобою чомусь нагадав мені Ангела Дивовижного, - так от цей кабан,
котрий перед тим мирно хлюпався неподалік у багнищі, раптом забрав собі в
голову, що йому доконче треба десь почухати ліву лопатку, і не знайшов кращого
чесала, як підніжжя моєї драбини. Одне слово, я беркицьнувся з драбини й мав
нещастя поламати собі руку.
Ця пригода, вкупі зі втратою страховки і з куди важливішою втратою шевелюри -
бо її геть випалило вогнем, - навернула мене на поважні речі, й кінець кінцем я
надумав оженитися. Знайшлась така собі безутішна багата вдова, що поховала
сімох чоловіків, то я запропонував її зраненій душі бальзам своєї вірності до
самої домовини. Вона, хоч і не без вагань, зглянулась на мої благання. Я впав
до її ніг, сповнений вдячності та обожнювання. Вона зніяковіла, похилила голову
й зачепила своїми пишними локонами мої нові кучері, тимчасово позичені у
Гранжана. Не знаю вже, як трапилось те зчеплення, але на ноги я підвівся без
перуки, сяючи голою лисиною, а вона, вся обплутана чужим волоссям, аж пашіла
обуренням і зневагою. Отже, моїм залицянням до вдовиці поклала край
випадковість, яку, звичайно, передбачити було неможливо, але призвів до неї
природний плин подій.
Я не впав у відчай і розпочав облогу більш поступливого серця. Попервах доля й
цього разу була прихильна до мене; тільки на заваді мені знову стала нікчемна
подія. В нас уже відбулися заручини, коли якось я зустрів свою обраницю на
проспекті, де товклось добірне міське товариство, і вже ладен був віддати їй
найвишуканіший уклін, коли враз мене геть-чисто засліпила дрібка певної
чужорідної матерії, що нахабно вдерлась мені в око. Перш ніж я знову міг
бачити, леді мого серця вже щезла, непоправно ображена тим, що їй видалось моєю
умисною нечемністю: небажанням привітати її серед пристойної публіки. Поки я
стояв спантеличений несподіваністю пригоди (котра, між іншим, може трапитись
будь-де і з ким завгодно) і далі кліпав невидючими очима, до мене підкотився
Ангел Дивовижного і запропонував свою допомогу - з такою ґречністю, якої мені
від нього годі було й чекати. Він вельми вправно та делікатно оглянув моє
уражене око й сповістив, що туди потрапила трісочка, а тоді (хоча так і
лишилось невідомим, яка то була “трісочка”) легко видобув її з ока, чим, можна
сказати, повернув мене до життя.
І тут я вирішив, що саме час померти (оскільки вже недоля, здається, замірилась
переслідувати мене до загину), і з цією метою пішов до найближчої річки. Там,
скинувши з себе одіж (тому що нема ніяких підстав умирати не в тому вигляді, як
породила нас мати), стрибнув сторч головою в потік; єдиним свідком моєї
загибелі була самотня ворона, яка, спокусившися запахом зерна, просоченого
коньяком, відбилась від зграї. Не встиг я пірнути у воду, як пташині чомусь
заманулось відлетіти, захопивши з собою найнеобхіднішу річ з мого убрання. А
тому, відклавши на потім самовбивчі наміри, я засунув свої нижні кінцівки в
рукави сюртука й кинувся переслідувати злодійку з усією прудкістю, якої
вимагало моє становище і на яку дозволяли обставини. Та моя лиха доля подбала
про мене так, як і доти. Біжучи щодуху з обличчям, поверненим до неба, і
зосередившись лише на викрадачці мого майна, я раптом відчув, що мої ноги вже
не ступають по terra firma [9 Твердій землі (латин.). ]; виявилось, що я скочив з урвища і, безперечно, неминуче розбився б на
біфштекс, але, на щастя, встиг ухопитись за якірний трос повітряної кулі, що
саме пролітала над тим місцем.
Тільки-но я досить отямився, щоб збагнути ту жахливу халепу, в яку встряв, а
точніше вчепився, я напружив усю силу своїх легень, аби звірити цю халепу
аеронавтові, що летів десь наді мною. Але довгий час я напружувався марно. Чи
то він був дурний, тобто не міг, чи то він був негідник, тобто не хотів почути
мене. Тим часом літальний апарат дуже швидко здіймався вгору, а мої сили танули
ще швидше. Я був уже близький до того, щоб остаточно підкоритися долі й
потихеньку спасти в море, коли враз моя душа воскресла: згори мені почувся
голос, що неначе ліниво мугикав якусь оперну арію. Глянув угору: на мене
дивився Ангел Дивовижного. Він перехилився через борт гондоли, склавши руки на
грудях, а в роті тримаючи люльку, яка в нього статечно попихкувала, - одне
слово, був у чудовій згоді з самим собою і з усім світом. Надто змучений, я не
міг мовити й слова, а тому лиш благально звернув до нього свою страдницьку
фізіономію.
Добрячих кілька хвилин він дививсь мені просто в обличчя, але не мовив ні
звуку. Нарешті обережно пересунув свою пінкову люльку з правого у лівий кутик
рота й зволив заговорити.
- Хто ти такий, - спитав він, - і якохо піса топі тгепа?
На таке жахливе нахабство, на таку безсердечність і лицемірство я спромігся
відгукнутися лиш одним словечком:
- Рятунку!
- Гятунку? - перепитав той негідник. - Ні! Ось топі пляшка - гятуйся, і цуг
топі, пек!
З цими словами він кинув униз важенну пляшку кіршен- вассера, яка трапила мені в
самісіньку маківку, - здалося, що мізки мої виперло геть. У такому переконанні
я вже збирався був розчепірити пальці, відпустити трос і спокійно віддати душу
Богові, коли мене раптом спинив голос Ангела. Він звелів мені триматися.
- Тгимайся! Тшохо ти так поспішаєш? Не тгепа. Хотшеш іштше отну пляшку, тши ти
нагешті пгохмелифся й пгийшоф то госуму?
Тут я, певна річ, поквапився двічі мотнути головою - один раз заперечливо,
даючи зрозуміти, що мені зараз іще одна пляшка не дуже потрібна, і вдруге -
ствердно, на знак того, що я вже цілком тверезий і безперечно прийшов до
розуму. І мені вдалося таким способом трохи розжалити Ангела.
- То ти, знацця, повігиф, - поцікавився він, - повігиф нагешті? Повігиф,
Вы читаете Ангел дивовижного
×