Едгар Аллан ПО
Ангел дивовижного
Так ситно, як того вогкого та гнилого листопадового дня, я ще не обідав: досить
сказати, що навіть нелегкотравні trufle [1 Трюфелі (фр.). ]зайняли на моєму столі не найчільніше місце. Після трапези я сидів сам-один у
їдальні, задерши ноги на коминкові ґратки й зіпершись ліктем на столик, якого
підтягнув ближче до вогню, - на ньому стояв такий-сякий десерт, що ряснів,
проте, пляшками різних вин, коньяків та лікерів. Зранку я прочитав цілу купу
книжок: “Леоніда” Гловера [2 Гловер Річард (1712-1785) - англійський поет. ], “Епігоніаду” Уїлкі [3 Уїлкі Вільям (1721 -1772) - шотландський письменник. ], “Пілігримство” Ламартіна, “Колумбіаду” Берлоу [4 Берлоу Джоел (1754-1812) - американський поет. ], “Сіцілію” Такермана [5 Такерман Генрі Теодор (1813-1871) - американський письменник. ]та “Дивовижі” Грісуолда, - і через те, мушу признатися, трохи очманів. Я
спробував привести себе до тями, ковтнувши лафіту: раз, і ще раз, і ще... А
коли не помогло й це, з відчаю схопився читати газету, що випадково трапила під
руку. Спершу ретельно проглянув шпальту “Будинки в найми”, тоді шпальту
“Загубився собака”, а потім дві колонки про “збіглих” - дружин та
кравчиків-шевчиків. І, нарешті, з великим запалом накинувся на передову статтю,
але, прочитавши її від початку й до кінця і не зрозумівши ані словечка,
подумав, що її, либонь, написано по- китайськи, а тому перечитав від кінця до
початку - з тим самим успіхом. Я вже ладен був з огидою відкинути “Чотири ті
сторінки, труд легкий, Якого годі ганити поетам”, коли увагу мою раптом
привернула маленька замітка, в якій писалося:
“Шляхи, що ведуть людину до смерті, так само дивні, як і незліченні. В одній
лондонській газеті повідомляється про випадок смерті з воістину дивовижної
причини. Якийсь чоловік забавлявся грою у “видування дротиків”, яка полягає в
тому, що довгу голку, закутану в ганчірочку, вставляють до бляшаної рурки і
видмухують, цілячись у круглу мішень. Ненароком він вставив голку не з того
кінця рурки й, замірившись дмухнути якнайдужче, з силою втягнув у себе повітря.
Голка потрапила до горла, далі проникла в легені, й за кілька днів його не
стало”.
Уздрівши таке, я, сам не знаю чому, страшенно розлютився.
- Та це ж мерзенна брехня! - вигукнув я, - недотепний розиграш... жалюгідна
мазанина якогось недолугого писаки... що набив руку на небилицях у тому
“царстві кокні”! Ці газетні спритники, знаючи крайню легковірність нашої доби,
навчилися вигадувати різні химери, або, по-їх-ньому, дивовижні пригоди; але для
мислячої людини (як-от для мене, - додав я в дужках, мимоволі почесавши собі
носа), для здорового розважливого розуму, який є у мене, відразу цілком
очевидно, що найдивовижніша подія останнього часу - це якраз незвичайне
збільшення самих тих “дивовижних подій”! Що ж до мене, то я віднині не збираюся
вірити всьому, де є хоч щось “незвичайне”!
- Майн Готт, який ше ти, знацця, тугень! - відповів мені раптом дуже дивний
голос, я такого ще ніколи не чув.
Спершу я подумав, що то мені просто гуде у вухах, - так буває, коли людина
хильне надміру, - але наступної миті я зважив, що звуки ті більше нагадують
гупання товстою палицею по стінках порожньої діжки; я, певно, так і лишився б
при цій думці, якби не цілком виразне звучання окремих слів і навіть складів. Я
загалом аж ніяк не скаржуся на слабкі нерви, а ті декілька келихів лафіту ще
додали мені снаги, тож, не відчувши ніякого страху, я тільки підвів неквапом
очі й пильно роздивився по кімнаті, шукаючи непроханого гостя. Однак нікого не
побачив.
- Пфуй! - перервав голос ті оглядини. - Та ти, липонь, піяний, знацця, як
швиня, штшо не патшиш мене пегет самим носом.
Тут я подумав, що варто глянути й прямо перед себе, - і справді, з того боку
столу сиділа геть несказанна проява - не знаю, як її й описати. Тулуб був немов
винна бочка чи, може, барило з ромом абощо, - одне слово, тулуб Фальстафа.
Знизу з великого барила висувались два менші барильця, які мусили правити за
ноги. Замість рук з верхньої частини того одоробла стирчали дві величенькі
пляшки шийками назовні. Наскільки я розібрав, у чудиська була й голова - дебела
солдатська фляга, схожа на велику табакерку з діркою посередині вічка. Ця фляга
(з розтрубом на маківці), неначе лицарський шолом, насунутий на очі, стояла на
ребрі барила, повернувшись до мене діркою; через ту дірку, стулену, мов уста
манірної старої дівиці, потвора й видавала гуркотливі та буркотливі звуки, що
їх вона, певне, вважала за розбірливу мову.
- Я кашу, - сказало чудисько, - ти, липонь, піяний як швиня, бо ситиш напготи і
не патшиш мене ситіти тут; і я кашу такош, штшо ти штше тугніший від багана, бо
не фігиш тому, штшо натгуковано тгуком. Усе це - пгафта, штшига пгафта - кошне
слофо ф хазеті.
- Хто ви такий, скажіть на Бога? - спитав я, зберігаючи повну гідність, хоча
був трохи збентежений. - Звідки ви тут узялися? І про що це ви говорите?
- Штшо то тохо, сфітки я тут узявся, - відповіла дивна персона, - це не тфого
гозуму спгава; а штшо то тохо, пго штшо я ховогю, то я ховогитиму те штшо
тгепа; а штшо то тохо, хто я є, ну... так я з’явифся тут, штшоп ти сам попатшиф.
- Ви - п’яний пройдисвіт! - сказав я. - Зараз покалатаю у дзвоник, прийде мій лакей і
викине вас на вулицю.
- Ха! ха! ха! - озвався цей тип. - Хи! хи! хи! Так ти ш не змошеш.
- Не зможу?! - вигукнув я. - Що ви таке кажете? Що я не зможу?
- Покалатать у тсфоник, - відповів він, ще й зобразив якусь подобу усмішки на
своєму огидному пискові.
Вчувши таке, я спробував скочити на ноги й здійснити свою загрозу; але той
негідник неспішно перехилився через стіл і, добряче штурхнувши в лоба шийкою
однієї зі своїх довгих пляшок, повалив мене назад у крісло, з якого я був уже
майже підвівся. Я був прикро вражений; якусь хвилину я навіть не знав, що тут
робити. Тим часом він повів далі свою бесіду.
- От патшиш, - промовив він, - кгаштше ситіти тихо; а тепег ти тізнаєшся, хто я
є. Похлянь на мене! Тифись! Я є Анхель Тивофишнохо.
- Що дивовижного, то вже точно, - насмілився відповісти я. - Бо мені завжди
здавалось, ніби ангели мають крильця.
- Кгильця! - загорлав він розлючено. - Навіштшо мені кгильця? Майн Готт! Тши ти
маєш мене за кугтша?!
- Ні... Ой, ні! - налякано скрикнув я. - Ви не курча... Аж ніяк!
- Отош сиди, знацця, тихо й повоться тшемно, бо знову схопиш по лопі. Це кугтша
має кгильця, і софа в лісі теш, і бісеня, і дияфол має кгильця. Анхелі ш
кгилець не мають, а я є Анхель Тивофишнохої
- І вас до мене привели справи, які... які...
- Мої шпгави! - заволала потвора. - Який невихований шмагкатш - сміє питати про
шпгави в тшентльмена штше й анхеля!
Чути таке - для мене було вже занадто. Такого неможливо стерпіти навіть від
ангела; і, набравшись духу, я схопив сільницю, що була під рукою, й пошпурнув у
голову цього заброди. Однак чи то він відхилився, чи я схибив, але все, чого я
досяг, - це розбите кришталеве скло на циферблаті коминкових дзиґарів. Що ж до
Ангела, то він помстився за мою атаку тим, що двічі чи тричі підряд стукнув
мене по лобі, як і перше. Це притьмом заставило мене покоритись, і - майже
сором це визнати - не так від болю, як через досаду з очей моїх покотилися
сльози.
- Майн Готт! - проказав Ангел Дивовижного, що начебто полагіднів, побачивши мій
відчай. - Майн Готт! Цей тшоловік апо душше піяний, апо душше зашугився. Топі
не тгепа пити такого міцнохо - тгепа гозпафляти фино фотою. Ось пий ліпше це -
воно кгаштше тля зтогов’я, тільки не платні уше - не тгепа!
І слідом за тим Ангел Дивовижного налив у мій келих (що був на третину повний
портвейну) якоїсь безбарвної рідини - прямо через шийку однієї зі своїх
пляшок-рук. Я помітив, що на тих пляшках біля шийок були наклейки з написом:
“Кіршенвассер”, тобто “Вишнівка”.
Така уважність та люб’язність з боку Ангела нітрохи не втішила мене; завдяки водиці, що він її раз у
раз доливав у моє вино, я кінець кінцем досить отямився, щоб вислухати його
незвичайну промову. Не беруся в деталях переповісти все, що почув, але з його
балаканини я второпав, ніби він - певний дух, що відає людськими contretemps [6 Прикрощами (фр.). ], і головним його заняттям є спричиняти оті самі дивовижні пригоди, які знову й
знову зачудовують скептиків. Раз чи два я насмілювався висловити свій
цілковитий сумнів у правомірності його претензій, і тоді він впадав у страшенну
лють, тож я зрештою зважив, що найрозумніше буде взагалі нічого не казати - хай
верзе що хоче. От він і розводився далі з усіма подробицями, а я, відкинувшись
на бильце крісла, просто заплющив очі й розважався тим, що жував родзинки й
стріляв кісточками по всіх кутках кімнати. Та невдовзі моя поведінка раптом
видалася Ангелові образливою. Розлютившись, він скочив на ноги, насунув свого
шолома-лійку на самісінькі очі й вибухнув потоком моторошних прокльонів,
завершивши погрозою, якої я до ладу й не зрозумів, а під кінець низько мені
вклонився й покинув приміщення, побажавши, мовою архієпископа з “Жіль Блаза” [7 Жіль Блаз - герой шахрайського роману французького письменника Алена Рене Лесажа (1668-1747) “Історія Жіль Блаза з Сантільяни”. ], beacoup de bonheur et un peu plus de bon sens [8 Всіляких благ і на додачу трішечки здорового глузду (фр.). ].
Коли він нарешті забрався з хати, я
