Місяці всі кратери переважно круглі, а не
овальні.
Однак і вулканісти й метеоритники так звикли до своїх улюблених теорій, що
навіть слухати не хотіли Знайка й презирливо називали його млинцистом. Вони
казали, що взагалі смішно навіть порівнювати Місяць, який є великим космічним
тілом, з якимсь нещасним млинцем з прокислого тіста.
А втім, Знайко й сам відмовився від своєї млинцевої теорії після того, як
побував на Місяці й бачив зблизька один з місячних кратерів. Йому вдалося
розгледіти, що кільцева гора була зовсім не гора, а залишки зруйнованої часом
гігантської цегляної стіни. Хоча цеглини в цій стіні вивітрились і втратили свою
первісну чотирикутну форму, все-таки можна було зрозуміти, що то саме цеглини, а
не просто шматки звичайної гірської породи. Особливо добре це було видно в тих
місцях, де стіна порівняно недавно обвалилася й окремі цеглини ще не розсипалися
на порох.
Помізкувавши, Знайко зрозумів, що ці стіни могли бути змуровані лише якимись
розумними істотами, і, повернувшись із своєї мандрівки, опублікував книжку, в
якій писав, що колись давно на Місяці жили розумні істоти, так звані місячні
коротульки. В ті часи на Місяці, як і тепер на Землі, було повітря. Отож місячні
коротульки жили на поверхні Місяця, як і ми всі живемо на поверхні нашої планети
— Землі. Однак з плином часу на Місяці ставало все менше повітря, яке поступово
відлітало в навколишній світовий простір. Щоб не загинути без повітря, місячні
коротульки оточували свої міста товстими цегляними стінами, над якими зводили
величезні скляні куполи. З-під цих куполів повітря вже не могло щезнути, тому
можна було дихати й нічого не боятися.
Але місячні коротульки знали, що вічно так тривати не може, що з часом повітря
навколо Місяця зовсім зникне, через що сонячне проміння сильно нагріватиме
поверхню Місяця, не захищену значним шаром повітря, і на Місяці навіть під
скляним ковпаком неможливо буде жити. Ось тому місячні коротульки стали
переселятися всередину Місяця і тепер живуть не з зовнішнього, а з внутрішнього
його боку, бо ж насправді Місяць усередині порожній, наче гумовий м'яч, і на
внутрішній його поверхні можна так само прекрасно жити, як і на зовнішній.
Ця Знайкова книжка наробила багато галасу. Всі коротульки захоплено читали її.
Багато вчених хвалили цю книжку за те, що вона цікаво написана, проте
висловлювали невдоволення тим, що вона науково не обгрунтована. А дійсний член
академії астрономічних наук професор Зірочка, якому теж трапилось прочитати
Знайкову книжку, просто кипів від обурення і казав, що ця книжка — зовсім і не
книжка, а якась, як він висловився, чортова нісенітниця. Цей професор Зірочка
був не те щоб якийсь дуже сердитий суб'єкт. Ні, він був досить добрий
коротулька, але дуже, як би це сказати, вимогливий, непримиренний. У всякому
ділі він найвище цінував точність, порядок і терпіти не міг ніяких фантазій,
тобто вигадок.
Професор Зірочка запропонував академії астрономічних наук обговорити Знайкову
книжку й розібрати її, як він висловився, по кісточках, щоб нікому більше не
кортіло такі книжки писати. Академія дала згоду й послала запрошення Знайкові.
Знайко приїхав, і обговорення відбулося. Воно почалось, як і належить у таких
випадках, з доповіді, зробити яку захотів сам професор Зірочка.
Коли всі запрошені на обговорення коротульки зібрались у просторому залі і
всілися на стільцях, на трибуну вийшов професор Зірочка, й перше, що від нього
почули, були слова:
— Дорогі друзі, дозвольте засідання, присвячене обговоренню Знайкової книжки,
вважати за відкрите.
Після цього професор Зірочка гучно одкашлявся, не поспішаючи витер хустинкою
носа й почав робити доповідь. Розказавши коротко зміст Знайкової книжки й
похваливши її за живий яскравий виклад, професор сказав, що, на його думку,
Знайко допустився помилки, вважаючи за цеглу те, що насправді було не цеглою, а
якоюсь шаруватою гірською породою. Ну, а коли цеглин насправді не було, сказав
професор, то не було, виходить, і ніяких місячних коротульок. Та їх і не могло
бути, бо коли б вони були, то не змогли б жити на внутрішній поверхні Місяця,
оскільки давно всім добре відомо, що всі предмети на Місяці точнісінько так, як
і в нас на Землі, притягуються до центра планети, і якщо б Місяць насправді і
був усередині порожній, ніхто все одно не зміг би втриматись на його внутрішній
поверхні: його одразу притягло б до центра Місяця, і він безпорадно борсався б
там у порожнечі, аж поки загинув би з голоду.
Вислухавши все це, Знайко підвівся з свого місця і сказав глузливо:
— Ви міркуєте так, наче вам уже колись доводилося борсатися в центрі Місяця!
— А ви ніби борсалися? — огризнувся професор.
— Я не борсався, — заперечив Знайко, — зате я літав у ракеті й спостерігав за
предметами в стані невагомості.
— До чого тут іще стан невагомості? — буркнув професор.
— А от до чого, — сказав Знайко. — Під час польоту, щоб ви знали, в ракеті у
мене була пляшка з водою. Коли настав стан невагомості, пляшка вільно плавала в
просторі, як і кожен предмет, не прикріплений до стін кабіни. Все було
нормально, доки вода наповнювала пляшку вщерть. А коли я половину води випив,
почалися дива: решта води не трималася на дні пляшки й не збиралася у центрі, а
рівномірно розпікалася по стінках, так що всередині пляшки утворився повітряний
пухир. Отже, воду притягало не до центру пляшки, а до її стінок. Це й зрозуміло,
бо притягати до себе можуть лише маси речовини, а порожнеча нічого притягти до
себе не може.
— Попав пальцем у небо! — сердито пробурчав Зірочка. — Порівняв пляшку з
планетою! По- вашому, це науково?
— А чому ж не науково? — авторитетно відповів Знайко. — Коли пляшка вільно
переміщається в міжпланетному просторі, вона перебуває в стані невагомості і в
усьому уподібнюється планеті. Всередині пляшки все відбуватиметься так, як і
всередині планети, тобто всередині Місяця, в тому разі, певна річ, коли Місяць
усередині порожній.
— От! От! — підхопив Зірочка. — Тільки поясніть, будьте ласкаві, нам, чому ви
втовкмачили собі в голову, що Місяць усередині порожній?
Слухачі, які прийшли послухати доповідь, засміялися, але Знайка це не збентежило
і, він сказав:
— Ви самі легко втовкмачили б собі це в голову, коли б трошки подумали. Адже
якщо Місяць спочатку був вогненно-рідким, то він почав охолоджуватись не
зсередини, а з поверхні, бо саме поверхня Місяця стикається з холодним світовим
простором. Отже, охолола й затверділа насамперед поверхня Місяця, внаслідок чого
Місяць став ніби велетенською кулеподібною посудиною, всередині якої лишалася —
що?..
— Ще не застигла розплавлена речовина! — закричав хтось із слухачів.
— Правильно! — підхопив Знайко. — Ще не застигла розплавлена речовина, тобто,
просто кажучи, рідина.
— От бачите, самі кажете — рідина, — усміхнувся Зірочка. — Звідки ж на Місяці
взялась порожнеча, коли там була рідина, капустяна ви голова?
— Ну, про це зовсім неважко догадатися, — спокійно відповів Знайко. — Адже
розжарена рідина, оточена твердою оболонкою Місяця, і далі охолоджувалась, й
охолоджуючись, вона зменшувалася в об'ємі. Ви, напевне, знаєте, що кожна
речовина, охолоджуючись, зменшується в об'ємі?
— Напевне, знаю, — сердито буркнув професор.
— Тоді ви все повинні розуміти, — зрадів Знайко. — Коли рідка речовина
зменшилася в об'ємі, то в середині Місяця само собою мав утворитися порожній
простір, на зразок повітряного пухиря у пляшці. Цей порожній простір усе
збільшувався, і розміщувався він у центральній частині Місяця, бо рідка маса, що
залишилася, притягалась до твердої оболонки Місяця, так як притягалися залишки
води до стінок пляшки, коли вона перебувала в стані невагомості. З часом рідина
всередині Місяця й зовсім охолола й затверділа, ніби прилипнувши до твердих
стінок планети, завдяки чому в Місяці утворилася внутрішня порожнина, яка
поступово могла заповнитись повітрям чи якимось ішим газом.
— Правильно! — закричав хтось.
І зразу ж з усіх боків пролунали вигуки:
