серйозна й науково обгрунтована стаття професора Зірочки,
який признався, що в суперечці із Знайком він помилявся, і просив пробачення за
допущені ним різкі вислови. У своїй статті професор Зірочка писав, що наявність
порожнього простору всередині Місяця не суперечить законам фізики і цілком може
мати місце, отже, Знайко не такий далекий від істини, як це могло здаватися
напочатку. Разом з тим важко припустити, писав професор, що цей порожній простір
розташований у центрі Місяця, оскільки центральна частина Місяця заповнена
твердою речовиною, яка утворилися ще до того, як захолола й затверділа місячна
поверхня, отже, до того, як усередині Місяця почав утворюватись порожній
простір. Річ у тому, що як тепер, так і в давні часи внутрішні шари Місяця
зазнавали велетенського тиску зовнішніх шарів, що важать багато тисяч і навіть
мільйонів тонн. Внаслідок такого страхітливого тиску речовина всередині Місяця
не могла, згідно з законами фізики, бути в рідинному стані, й знаходилася у
твердому вигляді. А це значить, що коли Місяць був ще вогненно-рідким, у нього
всередині вже було тверде центральне ядро, і коли почала утворюватись внутрішня
порожнина Місяця, вона розташовувалася не в центрі, а навколо цього центрального
ядра, точніше кажучи, між цим центральним ядром і порівняно недавно затверділою
поверхнею Місяця. Отже, Місяць — це не порожниста куля, схожа на гумовий м'яч,
як припускає Знайко, а така куля, всередині якої є друга куля, оточена прошарком
з повітря чи якогось іншого газу.
Що ж до наявності на Місяці коротульок чи якихось інших живих істот, то це вже
відноситься до галузі чистої фантастики, писав професор Зірочка. Ніяких наукових
доказів існування на Місяці коротульок нема. Якщо те, що виявив на місячній
поверхні Знайко, насправді було цегляною стіною, змурованою колись розумними
істотами, то нема ніяких доказів, що ці розумні істоти уціліли до наших часів і
обрали місцем свого проживання внутрішню порожнину Місяця. Наука потребує
вірогідних фактів, писав професор Зірочка, й ніякі пусті вигадки не замінять нам
їх.
Чим більше вчитувався Знайко в статтю професора Зірочки, тим більше його
охоплювало якесь гостре почуття сорому, змішане з гіркотою. Те, що професор
писав про наявність усередині Місяця твердого ядра, було незаперечним. Кожен,
хто обізнаний з основами фізики, мусив би погодитись із цим, а Знайко основи
фізики знав чудово.
— Як же я не врахував такої простої речі? — дивувався Знайко, готовий рвати на
собі волосся від досади. — Ну, звичайно ж, усередині Місяця було тверде ядро, а
це значить, що порожній простір міг утворитися тільки навкруги цього ядра, а не
в центрі. Який же я осел! Який же я кінь! Який же я орангутанг! Треба ж було так
осоромитись! Як було не збагнути такої дрібниці! Ганьба!
Прочитавши статтю до кінця, Знайко почав ходити з кутка в куток по кімнаті й
щохвилини тряс головою, ніби хотів витрясти з неї неприємні думки.
«Пусті вигадки! — з досадою бурмотів він, згадуючи статтю професора Зірочки. —
Спробуй доведи тепер, що тут ніяких вигадок нема, якщо не додумався навіть, що в
центрі Місяця була тверда речовина! Яка ганьба!..»
Втомившись від бігання по кімнаті, Знайко кректав від прикрості, сідав з розгону
на стілець і ошелешено дивився в одну точку, потім схоплювався, мов ужалений, і
знову бігав по кімнаті.
— Ні, я доведу, що це не пусті вигадки! — кричав він. Коротульки є на Місяці. Не
може бути, щоб їх не було. Наука — це не самі голі факти. Наука — це фантастика…
тобто… тьху! Що це я кажу?.. Наука — це не фантастика, але наука не може
існувати без фантастики. Фантазія допомагає нам мислити. Самі голі факти ще
нічогісінько не важать. Всякі факти треба осмислювати! — Сказавши це, Знайко з
силою і грюкнув кулаком по столу. — Я доведу! — закричав він.
Враз погляд його впав ка карикатуру в газеті, де був намальований він сам у
центрі Місяця з таким ідіотським виразом на обличчі, що не можна було спокійно
дивитися.
— Ну от! — пробурчав він. — Спробуй-но доведи, коли тут ось така пика!
Цього ж дня Знайко виїхав із Сонячного міста. Всю дорогу він твердив:
— Ніколи більше не займатимусь наукою. Навіть якщо мене почнусь на шматки
різати. Ні, ні! Й думати нічого!
Але, повернувшись у Квіткове місто, Знайко поступово заспокоївся і почав знову
мріяти про наукову діяльність і про нові подорожі:
«Добре було б побудувати великий міжпланетний корабель, узяти добрий запас
харчів, повітря і здійснити тривалу експедицію на Місяць. Слід сподіватися, що в
зовнішній оболонці Місяця є отвори у вигляді печер або кратерів згаслих
вулканів. Крізь ці отвори можна буде проникнути всередину Місяця й побачити його
центральне ядро. Якщо це ядро існує, а воно безперечно існує, то місячні
коротульки живуть на його поверхні. Між зовнішньою оболонкою і центральним ядром
Місяця, напевно, збереглася достатня кількість повітря, тому умови життя на
поверхні ядра мають бути цілком сприятливими для коротульок».
Так Знайко мріяв, і він уже хотів було почати готуватися до нової подорожі на
Місяць, але раптом пригадав усе, що трапилось, і сказав:
— Ні! Треба бути твердим! Якщо я вирішив не займатися наукою, значить, займатися
нею не буду. Нехай хтось інший летить на Місяць, нехай хтось інший знайде на
Місяці коротульок, і тоді всі скажуть:
«Знайко правду казав. Він дуже розумний коротулька й передбачив те, чого ніхто
до нього не передбачав. А ми були несправедливі! Ми не вірили йому. Ми сміялися
з нього. Писали про нього всілякі обурливі статейки, малювали карикатури». І
тоді всім стане соромно. І професору Зірочці стане соромно. І тоді всі прийдуть
до мене й скажуть: «Пробач нам, любий Знаєчку! Ми були несправедливі!» А я
скажу: «Нічого, братики, я не серджусь. Я вам пробачаю. Хоча мені було дуже
прикро, коли всі з мене сміялися, але я не злопам'ятний. Я хороший! Бо що для
Знайка найважливіше? Для Знайка найважливіше — правда. А коли правда
восторжествувала, то все, значить, гаразд, і ніхто ні на кого не повинен
сердитись».
Так міркував Знайко. Обдумавши все як слід, він вирішив забути про Місяць і
ніколи більше про нього не думати. А проте це рішення, виявилося, Знайкові не
так легко було виконати. Річ у тому, що в нього лишився шматочок Місяця, тобто
той місячний камінь, який він відбив молотком від скелі, коли спускався з
Фуксією і Рибкою в місячну печеру. Цей місячний камінь лежав у нього в кімнаті
на підвіконні й щохвилини потрапляв на очі. Глянувши на нього, Знайко в ту ж
мить згадував про Місяць і про все, що сталося, і знову засмучувався.
Одного разу, прокинувшись уночі, Знайко глянув на камінь, і йому здалося, що
камінь у темряві світиться якимось м'яким голубуватим світлом. Здивований цим
незвичайним явищем, Знайко встав з постелі й підійшов до вікна, щоб роздивитися
місячний камінь зблизька. Враз він помітив, що на небі був повний, яскравий
місяць. Проміння від місяця падало прямо в вікно й освітлювало камінь так, що
створювалося враження, ніби він світився сам. Помилувавшись цим красивим
видовищем, Знайко заспокоївся і ліг у постіль.
Іншим разом (це трапилось увечері) Знайко довго сидів над книжкою, а коли
зрештою вирішив лягти спати, була вже глибока ніч. Роздягнувшись і погасивши
світло, Знайко забрався в постіль. Випадково його погляд упав на місячний
камінь. І знову здалося Знайкові, що камінь світиться сам, і цього разу навіть
якось особливо яскраво. Знаючи, що це лише ефект місячного освітлення, Знайко не
звернув на камінь уваги й уже зібрався заснути, як раптом пригадав, що в цю ніч
появляється молодик, тобто, просто кажучи, на небі не могло бути ніякого місяця.
Піднявшись з постелі й виглянувши у вікно, Знайко впевнився, що ніч справді була
темна, без місяця. На чорному, немов вугілля, небі сяяли лише зорі, але місяця
не було. А проте місячний камінь, що лежав на підвіконні, світився так, що не
тільки було видно його самого — він ще й освітлював частину підвіконня довкола
себе.
Знайко взяв камінь у руку, й рука його освітилася слабким мерехтливим світлом,
яке наче лилося з каменя. Чим довше дивився Знайко на камінь, тим яскравіше,
здавалося, він світився. І вже здалося Знайкові, що в кімнаті стало не так
темно, як було спочатку. І він міг уже розгледіти в темряві і стіл, і стільці, і
книжкову полицю. Знайко взяв з полиці книжку, розгорнув її і поклав на неї
місячний камінь. Камінь освітив сторінку так, що навколо нього було можна
розрізнити окремі літери й прочитати слова.
