- Авжеж ні! - весело відповів йому доктор Лівсі.
Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розтрощив кайлом, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти.
Туди було миль вісім-дев'ять відстані. Сілвер, хоч і знемагав від утоми, сів на весла, як і всі ми, і незабаром човен уже мчав спокійною рівниною моря. Ми обійшли південно-східний виступ острова, той самий, який чотири дні тому обігнула "Еспаньйола".
Проминаючи двоверхий пагорб, ми побачили чорний отвір Бен-Ґанової печери, а біля неї чоловіка, що стояв, спершись на мушкет. То був сквайр; ми помахали йому хустинками й тричі гукнули "слава!", причому Сілвер гукав так само ревно, як і решта нас.
Пропливши ще зо три милі, ми увійшли в Північну бухту і зразу ж побачили "Еспаньйолу", що вільно погойдувалась на хвилях. Приплив зняв її з мілини, і якби вітер був міцніший або течія швидша, як у південній затоці, то нам уже ніколи не довелося б її побачити: вона або вийшла б у чисте море, або розбилася об берег. Але, на щастя, шхуна наша була майже ціла, коли не зважати на роздертий грот. Ми спільними зусиллями спустили запасний якір на глибину в півтора сажні й відчалили на шлюпці до П'яної бухти - найближчого пункту від Бен-Ґанової скарбівні. Потім Ґрей один повернувся шлюпкою на "Еспаньйолу" вартувати там протягом ночі.
Від берега до печери тягнувся положистий схил, а перед самим її отвором нас зустрів сквайр. Зі мною він повівся дуже люб'язно й привітно, і ні словом не згадав моєї втечі - ні поганим, ні добрим. Проте коли Сілвер чемно відсалютував йому, він скипів.
- Джоне Сілвере, - сказав він, - ви страшенний негідник і пройдисвіт! Мене умовили не притягати вас до відповідальності, сер. Що ж, я на це погодився. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов млинове каміння.
- Щиро дякую, сер, - відповів Довгий Джон, знову віддаючи йому шану.
- Не смійте мені дякувати! - вигукнув сквайр. - Через вас я порушую свій обов'язок. Геть від мене!
Після цього ми всі ввійшли до печери. Вона була досить [154] простора, з-під землі там пробивалося джерельце з кришталево-чистою водою, яка стікала в озерце, оторочене папороттю. Долівку було притрушено піском. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллет. А в дальньому кутку печери тьмяно полискували у відсвітах багаття великі купи монет і прямокутні бруски золота. То були Флінтові скарби - ті самі, заради яких ми відбули таку далеку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з команди "Еспаньйоли". А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки при цьому добрих кораблів було потоплено, скільки хоробрих людей пройшло з зав'язаними очима по дошці, скільки гарматної стрілянини, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові - Сілвер, старий Морган і Бен Ган, - що кожен з них брав участь у цих усіх злочинствах, і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку з цієї здобичі.
- Заходь, Джіме, - сказав каштан. - Ти, по-своєму, й непоганий хлопець, але зі мною ти навряд чи коли ще підеш на море, бо ти, як на мене, надто вже мазунчик, в усьому тобі таланить... А, це ти, Джоне Сілвере! Яким вітром тебе занесло?
- Я повертаюсь до своїх обов'язків, сер, - відповів Сілвер.
- Ага, - промовив капітан, і більше не сказав ні слова. А яку чудову вечерю мав я того вечора, коли всі друзі
були зі мною, як мені смакувала солона козлина Бена Гана, деякі делікатеси та пляшка старого вина з "Еспаньйоли"! Я певний, що ніколи не було веселіших та щасливіших людей, ніж ми тоді. Сілвер сидів позад усіх, далі від вогнища, але їв залюбки, сміявся разом з усіма і швиденько схоплювався, коли щось треба було подати - одне слово зробився тим самим погідним, чемним і запобігливим кухарем, яким він був під час подорожі.
Розділ XXXIV
І ОСТАННІЙ
Наступного дня ми вдосвіта взялися до праці, бо треба було перенести все золото з печери на берег, а це майже миля відстані, і потім три милі везти його шлюпкою на "Еспаньйолу", - що становило досить важке завдання для такої малої кількості людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили [155] них бажання нападати. Але про всяк випадок ми поставили одного вартового на верхів'ї пагорба.
Працювали ми загарливо. Бен Ґан і Ґрей перевозили човном золото на судно, а решта зносили його попередньо на берег. Золото дуже важкий метал: два золотих бруски ми зв'язували докупи мотузком і несли через плече; з такою ношею навіть дорослий ледве йшов. Мене, зважаючи на мої слабші сили, залишили в печері насипати монети в мішки з-під сухарів.
Як і в скрині Біллі Бонса, тут було зібрання найрозмаїтіших монет, тільки куди більше, ніж там, і мені дуже подобалося перебирати все це добро. Монети англійські, французькі, іспанські й португальські, георгіни* й луїдори, дублони й подвійні гінеї, муадори й цехіни4*, монети із поличчями всіх королів Європи за останні сто років, дивні східні монети з тонким карбуванням павутинок чи то сплетених шворок, монети круглі й чотирикутні, монети, продірявлені посередині, щоб носити їх на шиї, - у цій колекції були зібрані гроші чи не з усього світу. їх було так багато, як осіннього листя в лісі, і від вовтузні з ними у мене боліла спина й пальці.
Працювали ми цілими днями; надвечір велика купа скарбів опинялась на шхуні, але не менша їх купа чекала на нас у печері наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.
Нарешті - здається, це було третього вечора, - коли ми з лікарем удвох походжали на верхів'ї пагорба, звідки видно було околишні низини, з непроглядної пітьми внизу вітер доніс до нас щось таке, як вереск або, може, спів. Проте це було так далеко, що ми ледь уловили невиразні звуки, після яких знов запала тиша.
- Хай їх Бог милує, - озвався лікар, - це заколотники.
- Ще й п'яні, сер, - почув я за спиною Сілверів голос. Сілвер, мушу сказати, мав у нас повну волю, і хоч ми ставились до нього вкрай холодно, тримався з нами невимушено, як привілейований і відданий служник. Взагалі він погорду до себе сприймав на диво спокійно, був надзвичайно чемний, кожному силкувався стати в пригоді, дарма що всі поводилися з ним, наче з собакою. Всі, крім Бена Ґана, який досі ще страшенно боявся цього колишнього старшбго над собою з Флінтового судна, і крім мене, бо я почував до нього деяку вдячність за своє врятування, хоч і мав підстави бути про нього гіршої думки, ніж хто інший, знаючи, яку нову зраду замислив був він на плато. Тому не дивно, що лікар відповів йому досить гостро:
- Може, п'яні, а може хворі й марять. [156]
- Маєте слушність, сер, - погодився Сілвер, - тільки вам і мені до цього зовсім байдуже.
- Навряд чи ви сподіваєтесь, щоб я залічував вас до людяних осіб, - сказав лікар, посміхаючись, - тому мої почуття вам здадуться дивними, містере Сілвере. Та якби я знав напевно, що вони всі хворі (поки що, здається, тільки одного з них трусить пропасниця), то я, навіть ризикуючи своїм життям, пішов би надати їм лікарську допомогу.
- Даруйте, сер, але ви зробили б дуже велику помилку, -заперечив Сілвер. - Ви згубили б своє дорогоцінне життя, оце й тільки. Я тепер на вашому боці тілом і душею і не хотів би, щоб наш загін втратив таку людину, як ви, - я ж не забуваю, що я завдячую вам. Бо оті людці на болоті - вони не годні дотримати слова, навіть коли б захотіли. Я й більше скажу, вони й вашому слову не повірили б.
- Атож, - сказав лікар. - Зате ви годні дотримати слова, ми це знаємо.
Власне цим і вичерпуються наші останні відомості про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми відлеглий постріл з рушниці й вирішили, що то вони полюють. Порадившись, ми ухвалили покинути їх на острові, чому Бен Ґан страшенно зрадів, а Ґрей також привітав цю ухвалу. Ми залишили для них значні запаси пороху й куль, багато солоної козлини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: різні знаряддя, одяг, полотно, кілька сажнів линви і, з наполягання лікаря, добрячу пайку тютюну.
Після цього нам уже нічого було робити на острові, адже скарби були приставлені на шхуну, і ми запаслися прісною водою та рештками солонини на випадок якої затримки в дорозі. І ось одного чудового ранку ми підняли якір, на що в нас ледве стало сили, і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, якого капітан колись підняв над блокгаузом, де ми оборонялись від піратів.
Троє бунтівників, як виявилося, стежили за нами пильніше, ніж ми гадали, бо коли ми проходили вузькою горловиною з бухти й мусили наблизитись до південного її берега, то там побачили їх усіх трьох:
