привернув до себе нічиєї уваги. Та мені було дарма. Самому мені твір подобався так, як моєму батькові подобався його початок: це був якраз мій вид мальовничості. Я неабияк пишався й Джоном Сілвером, та й досі мене чарує цей слизький і грізний авантурник. Але найутішніше було те, що я перейшов свій рубікон: дописав роман і поставив у своєму рукопису слово "Кінець", чого не робив від самого "Пентлендського бунту", коли мені було всього шістнадцять років і я ще не вчився в коледжі. Як по правді, до цього привела низка щасливих випадковостей: якби не приїхав до нас погостювати доктор Джеп, якби розповідь не лилась із мене напрочуд легко, книжка була б, мабуть, відкладена, як і її попередниці, і врешті якимись манівцями, ніким не оплакана, попала б у коминок. Може, пуристи скажуть, що так було б краще. Я не згоден із цим. Книжка, по-моєму, дала читачам багато радості, і вона принесла (чи допомогла принести) тепло, їжу й вино родині, яка того заслужила і яка мені дорога. Чи треба пояснювати, що це моя родина?
Але пригоди "Острова Скарбів" на цьому ще не скінчились. Я написав їх по карті. Власне, карта дала мені більшу частину фабули. Наприклад, я назвав один острівець "Островом Кістяка", навіть не думаючи, нащо, - просто шукав мальовничої деталі, а потім, аби виправдати якось цю назву, я заліз до галереї містера По і поцупив Флінтів дороговказ. Та й "Еспаньйола" вирушила в свої мандри з Ізреєлем Гендсом на борту тільки тому, що я намалював на карті дві затоки. Настав час, коли роман вирішили надрукувати окремою книжкою, і я послав свій рукопис, а з ним і карту до видавництва Кесселів. Мені прислали гранки, я їх виправив, але про карту - ні слуху ні духу. Я запитав про неї листовно, але мені відповіли, що [165] ніякої карти не надходило, і я перелякався. Бо одна річ - навмання намалювати карту, наздогад зазначити в одному її кутку мірило і вже по готових розмірах написати книжку, і зовсім інша - перечитати всю книжку, повиписувати всі посилання на карту, які там є, і з циркулем в руці скрупульозно накреслити карту, підганяючи її під усі ті дані. Я це зробив, і карту знов накреслили в батьковому кабінеті, з усякими прикрасами: китами, що пускають угору свою струмину, з кораблями під розгорненими вітрилами, і батько мій сам, скориставшися своїми каліграфічними талантами, старанно підробив підпис капітана Флінта і вказівки Біллі Бонса. Але чомусь то був для мене вже не Острів Скарбів.
Я сказав, що карта дала більшу частину фабули. Я б майже міг сказати - всю фабулу. Кілька ремінісценцій із По, Дефо та Вашингтона Ірвінга, примірник Джонсонових "Піратів", назва "Скриня Мерця" з книжки Кінгслі "Нарешті", деякі спогади про плавбу в човні по розхвильованому морю й сама карта з незліченними підказками уяві становили весь мій матеріал. Може, не часто буває, що карта означає для твору так багато, але вона завжди важлива. Автор повинен знати свою місцевість, чи то реальну, чи то уявну, як власні п'ять пальців; відстані, компасні румби, точку сходу сонця, поводження місяця - все це повинне бути безпомильним. А як багато мороки завдає місяць! Я вклепався з тим місяцем у "Принці Отто", і коли мені на це вказали, привчив себе до остороги, яку раджу всім: ніколи не пишу, не маючи під рукою календаря. З календарем, картою місцевості та планом кожного будинку, чи то вже намальованими на папері, чи то принаймні виразно укладеними в голові, можна сподіватися, що ти уникнеш деяких щонайгрубіших ляпсусів. Маючи перед собою карту, письменник навряд чи дозволить сонцю зайти на сході, як це сталось в "Антикварії"*. З картою напохваті він навряд чи дозволить двом вершникам, що їдуть кудись у вкрай нагальній справі, витратити шість днів, від третьої години ночі в понеділок і до вечора в суботу, на, скажімо, дев'яносто чи сто миль дороги, а потім ще до кінця тижня на тих самих шкапах промчати півсотні миль за один день, як можна вичитати в неповторному романі "Роб Рой"*. А таких "ляпів" усе ж таки бажано, хоча й не так щоб зовсім доконечно, уникати. Одначе я маю переконання - забобон, коли хочете, - що той, хто вірно тримається своєї карти, радиться з нею, здобуває з неї натхнення - щодня й щогодини, - дістає активну підтримку, а не тільки пасивне вбезпечення від таких знегод. Корінь повісті саме в карті, він росте з її ґрунту, вона десь поза словами має свій кістяк. Краще, коли йдеться про реальну місцевість і автор обходив кожну п'ядь у ній, знає кожен придорожній камінь. Та навіть коли йдеться про місця уявні, він добре зробить, із самого початку забезпечившись картою: [166] коли він вивчатиме її, в уяві поставатимуть зв'язки, про які він доти й не думав, він відкриватиме очевидні, хоча й несподівані, коротші стежки та сліди для своїй гінців, і навіть коли в карті не міститься вся фабула, як це було з "Островом Скарбів", він пересвідчиться, що це справжня копальня ідей.
Роберт-Луїс СТІВЕНСОН
