Швидко спадали сутінки.
І коли майже зовсім смеркло, синє-зелене небо зненацька відкраялося від гори, а сама вона стала різко помітна, чорна на світло-блакитній смузі, що відокремлювала її від темного неба.
Дозвольте з вами посутінкувати
Заєць проситься посутінкувати.
— Нехай сутінкує, — мовив Їжачок і виніс на ґанок ще одне плетене крісло.
— Можна зайти? — спитав Заєць. Він стояв біля ґанку, поки Ведмедик говорив з Їжачком.
— Заходь, — сказав Їжачок.
Заєць піднявся сходинками і чемно витер лапи об ганчірочку.
— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чистенько.
— Можна сісти? — спитав Заєць.
— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок з Ведмедиком теж сіли.
— А як ми будемо сутінкувати? — поцікавився Заєць.
Їжачок промовчав.
— Сиди в сутінках і мовчи, — сказав Ведмедик.
— А говорити можна? — спитав Заєць. Їжачок знову нічого не сказав.
— Говори, — сказав Ведмедик.
— Я вперше оце сутінкую, — сказав Заєць, — й через те не знаю правил. Ви не сердитесь, ні?
— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.
— Я коли дізнався, що ви сутінкуєте, я почав бігати до твоєї, Їжачку, хатки і дивитися о-он з-під того куща. От, думаю, як гарно їм сутінкується! Оце б і мені! І побіг додому, і дістав на горищі старе крісло, сів і сиджу...
— І як? — спитав Ведмедик.
— А ніяк. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Раптом візьмуть?
— Еге, — сказав Ведмедик.
— А ми вже сутінкуємо? — спитав Заєць. Їжачок дивився, як поволі спадають сутінки, як оповиває низини туман, і майже не слухав Зайця.
— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.
— Співай, — сказав Ведмедик.
— А що?
Ніхто йому не відповів.
— А можна веселої? Давайте я веселої заспіваю, бо щось зимно, га?
— Співай, — сказав Ведмедик.
— Ой-гой! Шиди-риди! — зарепетував Заєць. І Їжачку зробилося зовсім сумно. Ведмедик чувся незручно перед Їжачком, що оце він притяг Зайця і Заєць меле казна-що, а тепер оце ще й горлає пісню. Але Ведмедик не знав, як йому вчинити, і тому зарепетував разом із Зайцем.
— Сідай-рідай-дана-гей! — волав Ведмедик.
— Гей-гей! чи-ля-гей! — співав Заєць. А сутінки спадали, і Їжачкові просто боляче було все це чути
— Давайте помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!
Заєць з Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом бриніла осіння тиша.
— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?
— Тссс! — сказав Ведмедик.
— Це ми сутінкуємо? — прошепотів Заєць. Ведмедик кивнув.
— Поки смеркне — мовчати?..
Стало геть темно, і простісінько над верхівками ялин показався золотий окрайчик місяця.
Від цього Їжачку з Ведмедиком раптом стало на мить тепліше. Вони перезирнулися, і кожен відчув у темряві, як одне одному усміхнулися.
Як відтіняти тишу
— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і такий туман- туманом...
— Спокій, — сказав Ведмедик.
— Еге. Наче все зупинилося і стоїть.
— Де? — спитав Ведмедик.
— Та ні, безвідносно. Стоїть і аніруш.
— Хто?
— Ну, як ти не розумієш? Ніхто.
— Ніхто стоїть і не рухається?
— Еге. Ніхто не рухається.
— А комарі? Онде як літають! Дззззум!.. Дзззззум!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.
— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, аби підшукати слово, — в і д т і н я ю т ь нерухомість, — врешті сказав він.
Ведмедик сів:
— Як то?
Вони лежали на травичці біля кручі над річкою і грілися під тьмяним осіннім сонечком. За річкою пломенів осиками темний ліс.
— Ну от дивися! — Їжачок звівся й побіг. — Бачиш?
— Що?
— Який ліс нерухомий?
— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.
— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок знов побіг. — Ну?
— Отже, мені на тебе не дивитися?
— Не дивися.
— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.
— Та нащо ж ти зовсім відвернувся?
— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.
— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс одночасно, збагнув? Я побіжу, а він стоятиме. Я відтінятиму його нерухомість.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуймо. — І втупився в Їжачка скільки міг. — Біжи!
Їжачок побіг.
— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.
— Стій! — гукнув Ведмедик. — Давай почнемо спочатку.
— Чого?
— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так кумедно бігаєш, Їжачку!
— А ти дивися на мене і на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його нерухомість.
— А ти не міг би бігти більшими стрибками?
— Нащо?
— Спробуй.
— Хіба я кенгуру?
— Та ні, але ти — ніжками тупця-тупця, — і я не можу відірватися.
— То не важливо, як я біжу, розумієш? Суть у тому, що я біжу, а він — стоїть.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Біжи!
Їжачок побіг знов.
— Ну?
— Такими дрібненькими крочками хіба відтіниш, сказав Ведмедик. — Тут треба плигати ось так! І він стрибнув, немов справжнісінький кенгуру.
— Стій! — гукнув Їжачок. — Слухай! Ведмедик завмер.
— Чуєш, як тихо?
