— Мовчить, — сказала Білка.
— Замріявся, — пробурчав Мураха і побіг у своїх справах.
А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цю гірку, цю галявину. Що ніколи-ніколи досі нічого схожого він не бачив.
"Як то так? — думав Їжачок. — Адже я стільки разів біг цією стежкою, стільки разів стояв на цій гірці".
І дерева були такі незвичайні — легкі, прозорі, нібито бузкові, і сповнені такої внутрішньої тиші і спокою, що Їжачок не впізнавав знані змалку місця.
— Як то? — бурмотів Їжачок. — раніше не бачив усього?
І птахи, та невелика частина птахів, що лишились у лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.
"То не Ворона, то якийсь Орел кружляє над лісом, — думав Їжачок. - Ніколи не бачив такого велетенського птаха".
— Все стоїш? — спитав Мураха. — Я вже он яку тріску відволочив, а він усе стоїть.
— Не заважай йому, — сказала Білка. — Він думає.
— Думає, думає, — пробурчав Мураха. — Що б то було в лісі, якби всі думали.
— Подумає, і гаразд, — сказала Білка. — Не заважай.
— Всі ви нероби, — сказав Мураха. — Всі ви одне за одного горою. — І втік.
А Їжачок подумки подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко-далеко, наче говорили на хмарках, а він — на дні моря.
"Яка вона добра, — подумав про Білку Їжачок. — Чому я раніше ніколи її не зустрічав?" Прийшов Ведмедик.
— Ну що? — сказав він. — Що робитимемо?
Їжачок дивився на ліс, на гірку, на Ворону, що кружляла за річкою, і раптом відчув, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори... І він вдячно став думати про того, чиєю добротою на цій горі опинився.
Птах
Ціле літо Заєць плів мотузок, і на осінь мав уже довгого, до неба.
"Прилаштую гачок, — думав Заєць, — закину на зірку і..."
Прибігла Білка:
— Що то робиш, Зайче?
— Мотузок сплів, — сказав Заєць.
— Навіщо?
— Виберуся на небо, — сказав Заєць. — Хочеш, тебе візьму з собою?
— Візьми, — сказала Білка.
Вночі висипало зірок. Заєць закинув гачок на найбільшу зірку, і мотузка тонкою павутинкою простяглася від землі до неба.
— Лізь, — сказав Заєць.
— А ти?
— Я за тобою.
І Білка пострибала на небо.
Заєць поліз услід, але він не вмів видряпуватися мотузкою, а через те помітно пас задніх.
— Ти де? Лізь швидше! — гукала Білка з темені. А Заєць ліз і ліз і вже починав відчувати втому.
— Де ж ти? — квапила Білка. Вона давно видряпалася на зірку й чекала Зайця. А Заєць розхитувався посередині, між небом і землею, і не мав більше сили ані лізти нагору, ані спуститися долі.
— Ну де ти там? — спитала з темряви Білка.
— Сили нема. Не можу, — сказав Заєць.
— Ти — так як ніби по гілочках, по гілочках, — сказала Білка.
Заєць розхитувався у темряві, його вуха тріпав нічний вітрець, він бачив далеко внизу рідний ліс, а вгорі — велику зірку, і розумів, що зараз розтиснуться лапи і він впаде.
"Ціле літо плів мотузок, — гірко думав Заєць, — і ось..."
— Гей! — зненацька почув він знайомий голос із землі. — Хто там висить? І ще один знайомий голос відказав:
— Далеко. Не видно.
— Як ти гадаєш, Їжачку, хто там може бути?
— Птаха, — сказав Їжачок.
— Яка ж то птаха зависне на середині неба? "Не всяка", — хотів сказати Заєць. Та змовчав.
— То Заєць! — вигукнула з зірки Білка. — Поліз на небо і, бач, застряг.
— Ведмедику, його треба рятувати!
— Рятуйте мене, — тихо сказав Заєць.
— Відколи це Зайці стали лазити небом? — пробурчав Ведмедик і смикнув за мотузок.
— Ой, — тихо сказав Заєць.
— Як будемо рятувати? — спитав Їжачок.
— Чекай, — сказав Ведмедик. І десь побіг.
— Зайче! — погукав Їжачок. — Це ти?
— Я, — тихо сказав Заєць.
— Не чую!
— Я, — голосніше сказав Заєць, адже, коли б гукнув зовсім голосно, впав би.
— То він, він! — вигукнула з зірки Білка.
— Тримайся, Зайче! — гукнув Їжачок. — Ведмедик щось придумав! І тут повернувся Ведмедик з простирадлом.
— Хапай, — сказав він. І дав два ріжки Їжачкові. — Зайче! — погукав у темінь Ведмедик. — Просто під тобою ми напнули простирадло, чуєш? Стрибай!
— Я боюся, — сказав Заєць.
— Він боїться! — гукнула Білка. Їй із зірки було краще чути.
— Стрибай, кому кажу! — ще гучніше крикнув Ведмедик, і, випроставшись, вони з Їжачком, скільки стало сили, напнули простирадло.
— Ну!
— Стрибай! — гукнула Білка. Заєць розтиснув лапи і полетів, полетів, полетів, тільки чорний нічний вітер засвистів поміж вух.
"Де ж простирадло? Де ж земля?" — думав Заєць і не відав, що він, наче великий птах з широкими крилами, летить над землею і вже не може впасти.
* Теплого тихого ранку посеред зими *
Вільний осінній вітер
Рано вдосвіта прибіг Заєць до Їжачка з Ведмедиком.
— Гей! — погукав він. — Егей! Еге-ге-гей!
— Ну що? Кажи, — сказав Ведмедик.
— Еге-ге-ге-ге! — волав Заєць.
— Та кажи вже! — Їжачок почав сердитися.
— Еге-ге-ге-ге! Ге-гей! Ге-гей! — І Заєць утік.
— Чого це він?
— Не знаю, — сказав Ведмедик. А Заєць, наче птах, летів лісом і волав несамовитим заячим голосом.
— Що то з ним? — спитала Білка.
— Гадки не маю, — сказав Мураха. А Заєць зробив коло і знов вибіг на ведмежу галявину.
— Скажеш уже, чи ні? — гукнув Ведмедик. Заєць раптом зупинився, завмер, підвівся на задні лапи і...
— Ну бо! — гукнув Їжачок.
