— Звідки ти знаєш, що глухо? — спитав Ведмедик.
— А я кричав. Крикну і прислухаюсь... Глухо.
— Ну! Ну! — сказав Їжачок.
— І тут... І тут...
— Що?
— І тут... Уявляєте? З-під старого пня, того що на узліссі...
— За гіркою?
— Ні, біля річки. З-під старого пня, що на узліссі біля річки, виліз...
— Ну ж-бо! — сказав Ведмедик.
— Ти, — сказав Заєць. — Ведмедик!
— Що ж я там робив, під пнем?
— Ти ліпше спитай, що ти зробив, коли виліз?
— А що я зробив?
— Ти виліз і так тихесенько-тихесенько сказав "Не журись, Зайче, кожен із нас — сам". Підійшов до мене, пригорнув і ткнувся мені в чоло... І так мені зробилося... що я — заплакав.
— А я? — спитав Ведмедик.
— І ти, — сказав Заєць. — Стоїмо і плачемо.
— А я? — спитав Їжачок.
— А тебе не було, — сказав Заєць. — Більше нікого не було. Уявляєш? — Заєць повернувся до Ведмедика. — Порожній ліс, ватяне небо, ні-ко-гі-сінь-ко, а ми стоїмо і плачемо.
— Так не буває, — сказав Їжачок. — Я обов'язково мусив з'явитися.
— Так то ж уві сні, — сказав Ведмедик.
— Все одно. Просто ви плакали і не помітили, як я вийшов з-за куща.
Вийшов, стою, бачу — ви плачете; ну, думаю, плачуть, — певно, мають причину, — і не став заважати.
— Не було тебе, — сказав Заєць.
— Ні, був.
— Не було!
— А я кажу — був! — сказав Їжачок. — Просто я не хотів заважати вам плакати.
— Звісно, був, — сказав Ведмедик. — Я його бачив краєм ока.
— А чого ж мені не сказав? — сказав Заєць.
— Та бачу, ти розгублений. Спершу, думаю, заспокою, а вже потім скажу. І потім — що там було казати? Їжачок, він же завжди зі мною.
— А як на мене, ми були все ж самі, — сказав Заєць.
— Тобі здалося, — сказав Їжачок.
— Примарилося, — сказав Ведмедик.
— А коли так, що я з собою мав?
— А в тебе щось із собою було?
— Еге.
— Торбинка, — сказав Їжачок.
— З морквою, — сказав Ведмедик.
— Вірно! — сказав Заєць. — Ви знаєте, хто ви для мене? Ви для мене най-найкращі з усіх, хто є на землі!
Ворон
Посипався дрібний сніжок, згодом перестав, тільки вітер ледь гойдав верхівки дерев. Трава, неопале листя, гілки — все зблякло, посвітлішало від холоду.
Та ліс стояв іще великий, гарний, тільки порожній і смутний.
Ворон сидів на гілці й думав свою прадавню думу. "Знов зима, — думав Ворон. — Знову снігом все замете, захурделить; ялини торкне іній; гілки беріз стануть ламкими від морозу. Спалахне сонце, але ненадовго, тьмяно, і у ранніх зимових сутінках будемо літати тільки ми, ворони.
Будемо літати і крякати".
Лягли сутінки.
"Політаю", — вирішив Ворон. І несподівано легко ковзнув з насидженого місця. Він летів майже не рухаючи крильми, ледь помітним порухом плеча вибираючи дорогу поміж деревами.
"Нікого, — зітхав Ворон. — Де вони все поховалися? " І справді, в лісі було порожньо й мокро.
— Мор-р-р-ок! — уголос промовив Ворон. Він спустився на старий пень посеред галяви і повільно повернув голову з синіми очима.
— Ворона, — сказав Їжачкові Ведмедик.
— Де?
— Оно на пні.
Вони сиділи під великою ялиною і дивилися, як на ліс спадають сірі сутінки.
— Ходімо, поговоримо з нею, — сказав Їжачок.
— А що ти їй скажеш?
— А нічого. Покличу пити чай. Скажу: "Скоро смеркне. Ходім-те, Вороно, пити чай".
— Ходім, — сказав Ведмедик. Вони вилізли з-під ялини і підійшли до Ворона.
— Скоро смеркне, — сказав Їжачок. — Вороно, ходім-те чай пити.
— Я Вор-р-рон, — повагом, хрипко промовив Ворон. — Я чаю не п'ю.
— А ми маємо малинове варення, — сказав Ведмедик.
— І грибочки!
Ворон дивився на Їжачка з Ведмедиком прадавніми, кам'яними очима і думав: "О-хо- хох!.."
— Я чаю не п'ю, — сказав він.
— Медом почастую, — сказав Ведмедик.
— А ми маємо ще й брусницю, і журавлину, — сказав Їжачок. Ворон нічого не промовив. Він важко змахнув крилами і поплив над галявиною. У густих сутінках з розпростертими крильми він скидався на такого велета, що Їжачок з Ведмедиком аж присіли.
— Оце птаха! — сказав Ведмедик. — Стане вона з тобою чай пити!
— Це він — Ворон, — сказав Їжачок.
— Все одно пташка. "Покличемо, погукаємо!" — передражнив він Їжачка. — Погукали. — Ну то й що? — сказав Їжачок. — Він звикне. Уяви, все сам та сам. А наступного разу — неодмінно погодиться...
Вже майже у темряві Ворон летів над полем, бачив якісь далекі вогники і майже ні про що не думав, тільки широко й сильно піднімав і опускав крила.
Якщо мене зовсім нема
Ще трішечки — і спалахнуть зорі, і вийде місяць і попливе, погойдуючись, над тихими осінніми полями. Потім місяць зазирне до лісу, постоїть трохи, зачепившись за верхівку найвищої ялини, і тут його побачать Їжачок з Ведмедиком.
— Диви, — скаже Їжачок.
— Еге, — скаже Ведмедик — а місяць підніметься ще вище і заллє своїм холодним, блідим сяйвом усю землю.
Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора Їжачок з Ведмедиком збиралися або в Їжачка, або у Ведмедика і про щось гуторили. Оце й сьогодні Їжачок сказав Ведмедикові:
— Все ж таки, як добре, що ми одне в одного є!
Ведмедик кивнув.
— Ти лишень уяви: мене нема, ти сидиш сам і поговорити нема з ким.
— А ти де?
— А мене нема.
— Так не буває, — сказав Ведмедик.
