був? Як би вам по правді сказати... Були у мене віз і сани, і стояли вони в повітці, в тій, де стояла й моя кобила. Стояли, стояли, та й давай сперечатися. Віз каже: «Я був легший кобилі». А сани кажуть: «Ми були легші». Спорили, спорили, та тоді до кобили: «Скажи, будь ласка, що тобі легше возити: чи віз, чи сани?»
А стара кобила покрутила головою, подумала та й каже:
— І ти погань, і ти погань!
Бувайте здорові, панове, піду, бо мене кум дожидає!».
Красномовно. Дотепно і по-своєму делікатно.
Такі несподівані відповіді, несподівані повороти мови в казках і анекдотах, своєрідне рішення простою людиною з народу поставлених паном питань — найбільш характерна риса сатиричних і гумористичних творів народу. Ця риса потім вміло була використана багатьма письменниками.
Таке подвійне розуміння змісту, гра слів, значне навантаження на підтекст, здогадку, але здогадку таку ясну, що іншої думки не припускається, окрім тієї, що закладена в творі, — риса, що постійно виступає з багатьох творів про чиновників, суддів, адвокатів, генералів (дивись, наприклад, анекдоти «Не попав», «На суді», «Нічого додати» та ін.).
В українському дожовтневому фольклорі створено чимало казок і анекдотів про солдатів. Деякі з них мають значну давність. Відомо, що за сюжетом одного з таких анекдотів І. Котляревський написав чудовий водевіль «Москаль чарівник».
Переважна більшість народних творів на цю тему зосереджується навколо двох мотивів: 1) солдат робить витівки, хитрує, використовуючи простакуватість селянина чи селянської жінки; 2) у співставленні з офіцером, генералом, а то й царем солдат виступає мудрим, хитрим, людиною з здоровим глуздом, від природи обдарованим розумом і винахідливістю. Генерали, офіцери царської армії були здебільшого й поміщиками, багатіями, експлуататорами, що в усіх відношеннях були далекими від простого солдата-трударя. Народ відчував експлуататорську суть і єдність царя та більшості генералів. Цю єдність добре виражено в гумористичній розповіді «Оце поки моє». Вельможа-генерал якось догодив цариці Катерині й одержав від неї землі стільки, скільки зможе об'їхати конем за день. Це й погубило жадібного генерала. «Сів він на коня і давай бігти з усієї сили, поки й кінь з утоми здох. Коли кінь здох, він давай пішки бігти. Біг, доки міг, а далі впав непритомний і лізе рачки. Нарешті ліг ще й руки простяг, та й каже вмираючи:
— Аж оце поки моя земля! — і вмер».
Так повчально охарактеризував народ природу душі власника-експлуататора, на якому був військовий мундир.
Багато вправного, тонкого гумору в анекдотах, що характеризують відносини між офіцерами і солдатами, муштру і самодурство начальства від царя до фельдфебеля («Як полковник солдат навчив», «Як солдат генерала пізнав», «Розплутав справу», «Переконлива відповідь», «Як солдат трьох дурнів знайшов» та ін.).
Велику групу становлять сатиричні та гумористичні твори, в яких зображені пани і підпанки та їх ставлення до трудового народу і ставлення народу до них. Тут справді найглибше проявився народний світогляд, розуміння народом соціальних питань, народні мрії і сподівання. Через увесь цикл проходить як лейтмотив загальнонародна думка, — що пани — багатії і трудівники — селяни чи робітники — це антагоністичні класи, і думки їх були і будуть протилежні («Дві думки», «Одної породи», «Аби не пан» і багато інших).
Думки і мрії пана і селянина різні Добре цю різницю висловлено в казці «Дві думки».
Заночували в полі пан і селянин. Лежать і дивляться на зоряне небо. Пан промовляє:
— Отже й на небі неоднаково: одні зорі менші, другі більші, знати б то шляхетніші, благородніші.
По-своєму міркує тут же селянин:
— Хороше, господи, як хороше на небі святому, а все ліпше, що небо так високо, а то б люди й небо помежували — вельможі та дужі забрали б більші кутки, а іншим би дістались менші, а як кому, то й нічого не дісталось би».
Народ ставиться до експлуататорів з презирством, висміює їх, як тільки може, виявляючи при цьому свою перевагу і творчу винахідливість. Розмовляючи з паном, селянин хитро і розумно, з деяким лукавством приводить до, ніби невинного, висновку, що пан і пес — одне і те ж («Собака», «Собачий рід»).
В чайній поруч обідають панок і проста дівчина. Панок позіхнув, не закривши рота.
— Ой, паноньку, ви ще й мене з'їсте, — говорить дівчина.
— Я телятини не їм! — відповів панок. Він сподівався, що цим принизить і «вб'є гострим словом» дівчину.
— Йой, я й забула, що осли тільки сіно їдять! — відповіла дівчина і відразу роззброїла гоноровитого панка («Відповідь»).
Так же мудро і дошкульно разить панів і Т. Г. Шевченко.
Сидить Т. Шевченко з панами в театрі, але панам прикро, що з ними мужик — хочуть з нього поглузувати.
— У вас, дядьку, почім свині?
А Шевченко відповідає:
