Бранці мороку

Окремий. Якомога далі від столиці. і якнайдалі від людей.

Чоловік подивився на мене згаслими очима.

—  Я не проти, і ти це знаєш, але гроші...

—  ...я щойно отримала. Надійшов переказ за мій останній роман, який обіцяє бути найуспішнішим з усіх.

—  З Росії?

—  Авжеж. Тепер з цього приводу чекаю на чергову розгромну статтю в «Літературці». Наші ура-патріоти вже збирають шпильки та каміння — те, що я заробляю творчістю гроші, зробило мене парією. Ну й дідько з ними. Я отримала чотири тисячі.

—  Баксів?

—  Та вже ж не рублів. І навіть не гривень. Якщо ще врахувати наші заощадження... Одним словом, на будиночок без надмірностей і подалі від Києва вистачить із головою... А я саме чимдалі й хочу... Михасю, — я благально зазирнула йому в обличчя, — ми ж завжди про це мріяли.

—  Ти мріяла, — він усміхнувся, коротко і вимучено. — А я просто йшов у тебе на повідку.

—  То піди ще раз. Обіцяю, це востаннє.

—  Я тобі не вірю.

—  І правильно робиш, але...

—  Мені цього бракуватиме.

—  Чого? Остапа-манкурта? Чи вогнів великого міста? І що вони тобі дали? Що доброго принесло тобі це місто? Воно використало тебе! Заковтнуло, пережувало і виплюнуло.

—  Але я відчував себе потрібним, І я був тут щасливим,

—  Так, І ще будеш, Я ж не кажу «назавжди», Поживемо якийсь рік у тиші, самі — тільки ти і я, Хтозна, може, тобі й сподобається, Якщо ж ні — сюди ми зможемо повернутися у будь-який час, Коли скажеш, І ти почнеш усе спочатку,

—  А ти?

Я знизала плечима,

—  Писати я можу де завгодно,

—  Ти ніколи не любила це місто, правда ж, Лі?

—  Правда, Зате я люблю тебе,