Хроніки Нарнії. Срібне крісло

Розділ п’ятнадцятий. Зникнення Джилл 195

Розділ шістнадцятий. Зцілення ран 208

Присвячую Ніколасу Харді

* Розділ перший ?

ПОЗА СПОРТЗАЛОЮ

Був похмурий осінній день, і Джилл Поул плакала поза слортзалою.

Вона плакала через те, що Вони знущалися з неї. Ця книжка - не історія зі шкільного життя, тож я спробую розповісти якомога менше про школу Джилл, бо це, зрештою, не є аж таким приємним предметом для розмови. То була школа з «сумісним навчанням», школа і для хлопчиків, і для дівчат, такі школи ще називають «змішаними». Дехто запевняв, що в цій школі все було далеко не так сильно змішано, як в головах тих людей, котрі нею керували. Цим людям здавалося, що хлопчики та дівчатка мають робити все, що їм подобається. І на жаль, десятьом або й п’ятнадцятьом найстаршим хлопцям і дівчатам найбільше подобалося збиткувати з інших. Тут коїлися різні речі, огидні речі, які у звичайній школі виявили та припинили б за якихось півсеместра, але в цій школі було не так. Точніше, навіть якби і так, то дітей, що робили ті речі, не відрахували і не покарали б. Директорка сказала б, що це цікавий з точки зору психології випадок, викликала б їх та розмовляла б з ними не одну

годину. А якщо ти знаєш, що саме треба казати директорці то в кінцевому підсумку радше стаєш улюбленцем, аніж навпаки.

Ось чому Джилл Поул плакала того похмурого осіннього дня на маленькій вогкій стежці, що тяглася між задніми дверима спортзали та заростями чагарника. І Джилл ще й не думала заспокоюватися, коли з-за рогу спортзали, насвистуючи й тримаючи руки в кишенях, вийшов хлопець. Він трохи не наштовхнувся на Джилл.

-  Дивися, куди йдеш, - сказала Джилл Поул.

-  Гей, - сказав хлопець, - не починай... - і тут він звернув увагу на ТІ обличчя.

-  Слухай, Поул, - схвилювався хлопець, - що сталося?

Джилл тільки корчила міни - такі, які корчиш у спробах щось сказати, але розумієш: варто тільки заговорити, як знову розплачешся.

-  Думаю, це Вони... як і завжди, - похмуро сказав хлопець та занурив руки ще глибше в кишені.

Джилл кивнула. Навіть якби вона й могла щось сказати, це було б зайве. Вони обоє все знали.

-  Отже, послухай мене, - почав хлопець, - це не дуже добре, що всі ми...

Він хотів як краще, але говорив так, ніби читав нотацію. Джилл раптом розлютилася (що дуже часто трапляється, коли вам не дали як слід поплакати).

-  О, забирайся геть і подбай про свої власні справи, - сказала вона. - Ніхто не просив тебе втручатися, хіба ні? Ти що,