Ключ від Королівства,Нарнії

підстелила. — Тобі тут подобається? — Так, — сказала я і про всяк випадок ввічливо додала: — Ваша величносте. Він сидів переді мною за письмовим столом — такий, яким я зустріла його на лавці у дворі. Куртка (розстебнута), з кишені стирчить картатий шарф. Ані корони. Ані мантії. А навкруги, за вікнами, скелі, ліс, вітрила… — Так от. Це не Королівство. От тобі й маєш. Мені здалося, що він верзе дурниці. Дуже образливі, шкідливі дурниці. Якби він був учителем, я б огризнулася… А так мені тільки й залишалося, що тужливо запитати: — А що? Він побіжно проглянув якісь папери. Закрив величезну книгу — курява здійнялась стовпом, закрутилась в сонячному світлі. Зітхнув. Вийшов з-за столу, всівся, як і я, на пісок. — Королівство, Ліно… Це я, мій син — принц, та шість його наречених. Комендант — ти з ним знайома, у нього гачкуватий ніс. Канцлер. І ще приблизно сотня людей — слуги, глашатаї, кухарі, конюхи, варта, придворні маги, єгері, музиканти. Це і є Королівство. Ми мандруємо по світу, як циганський табір чи бродячий цирк. І якось знаходимо незаймане місце, де високі гори із зубчастими скелями, чи дрімучий ліс, чи і те й інше. Де стоїть на обриві занедбаний замок. Утім, замок ми можемо збудувати й самі… Він говорив і пересипав пісок з долоні в долоню. Я теж зачерпнула жменю — і ледве не скрикнула від болю. Щось кольнуло мене в мізинець. Я пригляділася — із піску стирчав спис. Маленький. Солдатика спис. Я відкопала його. Важкий — мабуть, олов’яний. — І от ми оселяємося там, — продовжував Оберон, поглядаючи на мене з-під опущених повік. — Засновуємо нове Королівство. У садах живуть феї, в озері — русалки. У лісі — лісовики чи й щось гірше. На скелях гніздяться дракони… Бо ми змінюємо тонкий світ. Сама земля навколо нас стає Королівством. А це приваблює людей… І потроху вони звідусіль сходяться до нас: селяни розорюють землі, ремісники будують майстерні, купці привозять товар, влаштовуються ярмарки. Зводяться будинки, будуються мости, млини, кузні, пилорами. У горах закладаються шахти й копальні. Винаходяться нові способи обробки металів, фарбування тканин і виготовлення добрив для полів. З’являються і міцніють економіка, фінанси, зовнішня і внутрішня політика, судочинство. На Королівстві наростає броня — броня товстого світу, вагомого, справжнього, дуже важливого й потрібного для людей… І коли броня стає дуже товстою — Королівство втрачає здатність рухатися, втрачає владу над тонким світом, гине… Тобі цікаво? — Так! — я підскочила. На той час я знайшла в піску п’ять олов’яних солдатиків і руїни маленького кам’яного будинку. У ньому могли б жити люди завбільшки з мій ніготь на великому пальці. А може, і жили колись? Оберон помовчав. Під його поглядом я припинила ритися в піску — не дитина. — Так, Ліно, — сказав Оберон, коли я чинно склала руки на колінах. — Може, я забагато хочу від тебе… Однак мені потрібна не маленька дівчинка, а солдат. Помічник, від якого одного чудового дня залежатиме доля Королівства. Бойовий маг, якому багато що дозволено, але з якого потім суворо спитають. Ось ким я тебе бачу… А ти? — А я слухаю, — сказала я чесно й закліпала очима. Оберон усміхнувся. — Так от… Коли вагу товстого світу, що наросла на Королівстві, вже не можна підняти, ми кидаємо все і знову вирушаємо в мандри. Крізь хаос. Через невідкриті землі, населені чудовиськами. Через моря, через сніги, повз вулкани, повітрям, під землею. Ми повинні знайти нове місце для Королівства. А знайти його з кожним разом усе важче. — Але чому? — я кинула погляд за вікно. Море хвилювалося, вали піни звідси, зверху, здавалися зовсім маленькими, проте я бачила, як хилитаються на хвилях кораблі. — Якщо тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися? Оберон провів рукою по волоссю. У кімнаті затремтіло повітря… Зникла куртка, зникли витерті джинси й картатий шарф. Він сидів переді мною в мантії, камзолі й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на голові його блищала корона. Це було дивне видовище — король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись руками підлоги. Ніби злетів. Я теж підвелася. Я просто не могла перед ним сидіти! — Бо ми — Королівство, — сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. — І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти думаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти думаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, і це правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні, ні хвилиною пізніше, Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король. — А я нічого не кажу, — забелькотіла я, перелякавшись. — Тільки… А як же я? Що я повинна робити? Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним своїм голосом: — А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти — маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування… Зараз у нас у Королівстві дуже не вистачає магів. У дорозі вони необхідні. Я один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Є ще Ланс і Гарольд, старший і молодший учні. Цього мало. Чим більше магів у каравані — тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими. Я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти чи погоджуєшся, і тоді завтра йдеш разом із нами, чи не погоджуєшся. Один крок — і ти вдома. Однак тоді я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу чи дати тобі час на роздуми? — Але, — у мене раптом затряслися коліна, — я ж нічого не вмію. І з чого ви взяли… Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову це зробити, проте нічого не виходило. Навіть якщо я маг, я… у мене не вийде. Мені ж тільки