тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю… Я говорила й говорила, а вуха в мене палахкотіли все сильніше й сильніше. Мені хотілося закопатися в пісок, що був під ногами. Ліпше б Оберон ніколи мене не зустрічав, ліпше б не приводив у Королівство, тоді б я так не осоромилася. Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості — яка я була боягузка й дурепа… Оберон витягнув щось із ящика столу й підкинув на долоні. Я відводила погляд від його очей, проте на руки глянула — він тримав здоровенний кинджал із тонким лезом. І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене! Вістря було спрямоване просто в моє ліве око. І як я примудрилася не забруднити штани? Чесно кажучи, ще трохи — і стала б моя ганьба невідворотною… А так — я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… Я так і не зрозуміла чим. Кинджал на мить завис прямо перед моїм обличчям, а потім акуратненько розколовся вздовж, на дві половинки: праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг. У мене мурашки пробігли з голови до п’ят, і в голові щось стислося. Може, це мізки мої курячі поменшали. — А ти кажеш, не виходить, — дуже серйозно зауважив Оберон. — Вроджені дані в тебе хороші. Та якщо не розвивати — так і зникнуть років до вісімнадцяти. Я подумала: може, зненавидіти його на все життя? Заридати? Чи нехай додому негайно повертає? Я не заплакала. Тільки запитала з докором: — Ви ж могли мене вбити? — Нісенітниця, — він навіть посміхнувся. — Поглянь… Оберон витягнув із ящика ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить — і кинджал знову в його руці. Я не встигла зрозуміти, як це сталося, однак маска висіла неушкоджена, така ж огидна, як і раніше. — Це такий кинджал? — Ні, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся. — Правда? А що ще можуть маги? — Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Залежить від ступеня майстерності. Я замислилася. І мені страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. Хоча якщо згадати Зайцеву, то це було б дуже до речі. Захотілося літати — так захотілося, що пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшою. — Обероне… — Так? — Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому? — Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок — і ти вдома. Та й по всьому. — А якщо, — я затнулася, — якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися? — Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують і усталені. А мандрівне Королівство — нестабільна структура. Тож краще і не намагатися. — А, — у роті в мене пересохло, — мандри… це… як довго? Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти? Я уявила собі: один крок — і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри… І за невивчені уроки… І за невитертий пил… І так жити, жити і знати, що була в Королівстві й сама — сама! — від нього відмовилася. А головне — знати, що Оберон мене зневажає. З іншого боку, я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік… — Обероне… — Так? — А ви вмієте вбивати поглядом? — Так. А що? — Нічого, — я насилу ковтнула. — А загалом ви суворий король? — Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину? Я знітилася: — Ні, я про таке не думала… Але в дорозі… там же небезпеки? Ви казали щось про чудовиська. — Так. — Отже, там можна загинути? Він обіперся підборіддям на сплетені пальці. — Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отак. Тепер вирішуй. Розділ четвертий
Зло не має влади
